П’єр – Огюстен Карон де Бомарше: до 290-річчя від дня народження французького просвітителя-драматурга і публіциста

Людей можна виправляти,

тільки показуючи їм, які вони.

Правдива  комедія  корисніше

брехливої або академічної промови.

П’єр Огюстен де Бомарше

П’єр-Огюстен Карон  де Бомарше

24.01.1732 – 18.05.1799

Майбутній французький драматург другої половини народився  в Парижі, в родині багатого годинникаря. Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім’я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило.        

У 1764 р. він уперше відправився за кордон — спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов’язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 70-х pp. він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією. Маючи рідкісне дипломатичне обдарування, Бомарше вів таємні переговори  з американськими агентами, уклав угоду між Францією та Америкою і постачав повстанців зброєю.           

У 1773—1778 pp. Бомарше вів тривалий судовий процес із приводу спадщини зі своїм супротивником графом де Лаблашем. Цей процес, виграний ним урешті-решт, перетворився у боротьбу з королівським правосуддям і самим королем. Окрім того, в 1777 р. Бомарше заснував товариство драматургів, які в ті часи цілком залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав усі свої сили та всі статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві третини з яких були забороненими.                  

Вважаючи забобони «найстрашнішим лихом роду людського», Бомарше жваво цікавився новими науковими відкриттями. Кмітливість, мужність, активність, непохитність духу проявив драматург і в роки революції. Він постачав революційні війська зброєю. У 1792 р. Бомарше заарештували, він дивом уник смерті, емігрував, а в 1793 р. повернувся на батьківщину, домігшись зняття із себе звинувачень. Під час якобінської диктатури та з часи Директорії він був у заслуженій пошані.    

Революція внесла в біографію Бомарше черговий штрих: посланий революційним урядом до Голландії, він виконав ряд доручень, але потім був кинутий до в’язниці.  Вийшовши на свободу, став агентом Комітету Громадського Порятунку і піддавався переслідуванням як емігрант. Майно його конфіскували, сім’я була заарештована. У 1796 р.  йому дозволили повернутися у Францію. Помер Бомарше в Парижі 18 травня 1799 р.   

 

Творчість   

Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю — і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П’єра Карона де Бомарше» (1773—1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах»(«Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких вони діють, також сповнені комізму. Він засудив суспільні закони, притаманні «старому ладу».     

Пізніше Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів»  у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам’ятати, що влада належить народові тощо.      

Художня творчість Бомарше значна і різноманітна. Надихнувшись народними фарсами, він писав так звані веселі «паради», в яких головні персонажі — простолюдини («Жан-дурень на ярмарку», «Колен і Колетта», «Чоботи-скороходи» та ін.). У цих творах Бомарше критикує суспільні вади: у «парадах» прослідковуються начерки деяких персонажів, які з’являться згодом у більш зрілих творах драматурга.     Любов до театру спонукала його написати дві драми – «Євгенія» (Eugénie, 1767) була зустрінута доброзичливо, «Двох друзів» (Les Deux amis, 1770) очікував нищівний провал. Гучний успіх «Севільського цирульника» (Le Barbier de Séville, 1775) зробив Бомарше лідером національного театру. Поставлена ​​в “Театр Франсе” 23 лютого 1775р. п’єса була іспанською за антуражем, але абсолютно французькою по духу. Видатне значення вона набула не стільки завдяки гумору і блискучим діалогам, скільки образу Фігаро – хитромудрого, невичерпного на вигадки, проникливого слуги. На її основі написано лібрето опери Дж.Россіні «Севільський цирульник» (1816).  Цей же персонаж з’явиться в наступній п’єсі Бомарше  «Одруження Фігаро» (Le Mariage de Figaro, 1784), де феодальні привілеї піддалися настільки лютій атаці, що король не дозволив показувати її публічно. З притаманною йому спритністю Бомарше використовував цензурну заборону короля для того, щоб порушити ще більший інтерес до п’єси. Коли вона була нарешті поставлена ​​в “Театр Франсе” 27 квітня 1784 р., троє людей загинули, задавлені в дверях натовпом. Демократизм “Цирульника в Одруженні” наповнюється революційним запалом. Фігаро вже не втілює образ вірного слуги, яким його вивів Мольєр, – тепер це вільна людина, він змагається зі знатним господарем і ясно усвідомлює своє місце в нових обставинах. З’явившись на сцені майже напередодні Французької революції, Фігаро символізує торжество тенденцій, які визрівають протягом десятиліть у творчості Вольтера, Руссо, Дідро та інших “філософів”.    Хльосткі репліки Фігаро і виразні натяки здобули комедії нев’янучу славу на театральних підмостках. На її основі було написано лібрето опери Моцарта «Весілля Фігаро» (1786). Бомарше спробував використовувати ті ж персонажі в третій раз, однак ваговита мелодрама “Злочинна мати” (La Mére coupable, 1792) не мала успіху. «Севільський цирульник» і «Одруження Фіґаро» стали кульмінацією в еволюціїфранцузького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських (перша постановка «Одруження Фіґаро» —в театрі ім. І. Франка; Вінниця, 1920). На сюжети п’єс Бомарше, крім А. Сальєрі, написали опери В. А. Моцарт («Одруження Фіґаро», 1786), Дж. Россіні («Севільський цирульник», 1816).        Українською мовою «Безумний день, або Весілля Фігаро» переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко («Шалений день, або Одруження Фігаро», 1930), С. Тобілевич (1915). 

Твори

1767— Євгенія (Eugénie), драма

1767— (L’Essai sur le genre dramatique sérieux)

1770— Двоє друзів (Les Deux amis ou le Négociant de Lyon), драма

1773— Севільський цирульник (Le Barbier de Séville ou la Précaution inutile), комедія, прем’єра відбулася 3 січня 1775 р.

1774— (Mémoires contre Goezman)

1775— (La Lettre modérée sur la chute et la critique du «Barbier de Sérville»)

1778— Божевільний день, або Одруження Фігаро, комедія

1784— Весілля Фігаро (Préface du mariage de Figaro)

1787— (Tarare), опера

1792— Злочинна мати (La Mère coupable ou L’Autre Tartuffe), драма

1799— (Voltaire et Jésus-Christ)