«Павло Глазовий: обіймав любов’ю весь світ»

«Я так люблю веселий сміх. Веселий сміх, що гріє всіх.

Він для дорослих і малих – всевладний, добрий, щирий сміх»

Твори Павла Глазового були неодмінним атрибутом багатьох урядових концертів, особливо початку 90-х, і дуже популярними в народі.

Улюблений у народі поет-гуморист  Пало Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області.

Його батько, ідеться в публікації,  Прокіп Глазовий обробляв землю, мав двох коней. Дружина була донькою священника. До Новоскелюватки родина Глазового втекла, рятуючись від гніву комнезамівців, бо Прокіп Глазовий став свідком, як комнезамівці знущаються з його реквізованих коней і, не стерпівши, сам відшмагав «представника влади».

Після війни його було репресовано як «колабораціоніста» (щоб прогодувати родину, він під час війни працював у німців ваговиком). Матері Павла «пришили», що вона – шпигунка Пілсудського (її батьки були з поляків) і теж відправили у концтабір.

 Павло мріяв бути вчителем, закінчив Новомосковську педагогічну школу. У 1940 р. пішов служити в армію, де здобув кваліфікацію авіамеханіка. Друга світова війна застала його в Орші (Західна Білорусь). Згодом потрапив до Ленінграду, де перебув усю блокаду. Після війни служив в Азербайджані, демобілізувався 1947 року.

Писати гуморески почав під час навчання в Криворізькому педагогічному інституті. Друзі підбили надіслати рукопис до «Перця», де молодого автора примітив Остап Вишня. Після завершення навчання Глазовий прийшов працювати в «Перець» і за два місяці уже був заступником головного редактора. В часописі він пропрацював одинадцять років.

Відтак деякий час був на радіо редактором музично-гумористичної програми, у журналі «Мистецтво» очолював відділ «Новини кіноекрану». З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, перейшов на творчі хліби.

За життя побачило світ 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей. Твори Павла Глазового були неодмінним атрибутом багатьох урядових концертів, особливо початку 90-х. Їх неперевершено виконували і виконують Андрій Сова, Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. І досі його вірш про корову, яка «має бідна язика, та не знає мови,» зберігає свою актуальність у дискусіях із мовного питання.

Помер Павло Глазовий 31 жовтня 2004 р. Похований на Байковому кладовищі.

Творчість визначного гумориста - життєдайна, вона є завжди відкритою сторінкою веселої вдачі українського народу, його доброго настрою. І завжди актуальною. З нагоди 100-ліття від дня народження українського письменника-гумориста і сатирика Павла Глазового у бібліотеці функціонує книжкова виставка «Сміхологія Павла Глазового».

«Лідер української романтики» до 120 річчя  від дня народження Юрія Яновського

В цьому році країна відзначає 120 років від дня народження Юрія Івановича Яновського. Бібліотека пропонує переглянути цікаві факти життя і творчості видатного письменника.

Юрій Яновський (1902-1954) — український поет та романіст. Один із найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX століття. За жанром Юрій Яновський писав: вірші, нариси, п’єси, кіносценарії, романи.

Народився 27 серпня 1902 року в селі Майєрове Компаніївського району  на Кіровоградщині в родині заможного селянина.

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій — шість разів був на грані смерті.

 Юрій Яновський мріяв стати морським інженером.

У 1917 році родина переїхала до Єлисаветграда. У 1919 році Юрій  на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище.

Вчився в Київському політехнічному інституті на перших двох курсах 1922–1923рр. разом з майбутнім конструктором ракет Сергієм Корольовим.

1922 року в київській  газеті «Пролетарская правда» був опублікований російською мовою вірш Яновського «Море», а через два роки в газеті «Більшовик» з’являється його перша поезія українською мовою «Дзвін».

Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927).

Щоб всебічно вивчити життя, по-справжньому заглибитися в людську психологію, Юрій Яновський вважав, що письменник повинен мати не літературну професію.

Яновський був редактором (художнім керівником) Одеської кінофабрики; він автор кількох сценаріїв. Саме Юрій Яновський привів у кінематограф Олександра Довженка.

Яновський і його приятель Довженко закохалися в молоду актрису, московську красуню Юлію Солнцеву, яку запросили на зйомку до Одеси. Однак, двобій за її серце виборов режисер-початківець Олександр Довженко.

Однодумцем і підтримкою для письменника завжди була його дружина – Тамара Юріївна. Поет, зі своєю дружиною -  актрисою, майже тридцять подружніх років  були на «ви».

Разом з письменниками Максимом Рильським, Іваном Кочергою, Петром Панчем, Натаном Рибаком брав активну участь в організації видання творів українських письменників в серії «Фронт і тил», у випуску літературних газети та журналу українською мовою.

25 лютого 1954 р. Юрій Іванович Яновський помер.

Письменник залишив велику спадщину: 70 новел та оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика.

Його твори публікувалися в таких країнах: Болгарії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Австрії, Чехії.

 

Ім’я Ніни Леонідівни Бічуй мало відоме серед пересічних людей в Україні. Хоча її творчий доробок, зокрема прозаїка, літературні переклади, редакторська та педагогічна праця заслуговують на неабияку увагу. Ці творчі цінності не лише треба глибоко пізнати, вивчити їх треба й обов’язково популяризувати. Вже в 1960-х рр. Валерій Шевчук назвав Ніну Бічую «Королевою жіночої прози». Без сумніву вона повністю заслуговує на таку високу характеристику. Навіть у 1960-1970-ті рр., коли українська література поверталася до рустикальності, проголошуючи село джерелом етики, письменниця стала предтечею нового урбназіму — того, що зіпнеться на ноги уже в 1990-ті. Ще одна позитивна ознака творчості Ніни — чимало її текстів присвячені нашій дітворі, культурно-освітній темі та театрові. Вона своїм творчим мистецтвом, гарною українською мовою заворожує. У своїй творчості письменниця торкалася різних тем, багато уваги приділила антиукраїнському теророві в часи комуністичної займанщини.

Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року у Києві. В часи горезвісного червоного терору в Україні багато українців, щоб уникнути поневолення, залишали рідну землю і мандрували в світ за очі, щоб зберегти життя. На цій хвилі молоденька Ніна опинилася у Львові, який став для неї рідним містом. Тут вона здобула середню освіту — 1958-го закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Народилася в Києві, але у місті Лева сформувався її письменницький талант. Старовинне місто звабило Ніну своєю неповторністю, своїм живим стилем та особливим колоритом кожної з його вуличок. Місто славиться великою кількістю видатних культурних місць і пам’яток архітектури. Все це — історія, пов’язана цікавими легендами, з якими Ніна серцем і душею споріднилася назавжди. Її цікавило місто та люди духовні, потреби її однолітків, які поруч з нею виростали на вулиці Городоцькій. Художній світ Бічуї — особливий. Бо в основі його — духовний світ кожної людини: багатогранний, дивовижний, незбагненний і цікавий. Ось як сама Ніна розказувала про себе: «Незважаючи на те, що в той час йшла війна, мама навчила мене читати, ко0ли мені було п’ять років. Розпочала я з поважних книжок — інших не було. Першою книгою, яку прочитала, була повість Марка Твена «Принц і жебрак». Коли пішла до школи, зошитів не було. Писала на полях газети — пером. Чорнило робили з ягід бузини. Такою наукою я вростала в творче письменство».

Після закінчення Львівського державного університету Бічуя працювала в редакціях періодичних видань, Театрі юного глядача, а в 1989-1997 рр. була редактором «Просвіта». Для дітей написала цілий ряд цікавих книг — «Шпага Славка Беркути», «Канікули у Світлогорську», «Яблуня і зернятко», «Звичайний шкільний тиждень». Вона також є автором книжок «Дрогобицький звіздар», «Квітень у човні», «Родовід», «Десять слів поета», «Бенефіс», «Землі роменські» й інші. За свою письменницьку майстерність отримала почесний Орден усмішки. Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Свого часу кавалерами цього ордена стали Іван Павло II, Далай-лама, Мати Тереза, шведська письменниця Астрід Ліндгрен.

Дитячий світ — трохи гостріший і, можливо, іноді й жорстокіший, але завжди щиріший, в якому вихователь гартує повно цінність майбутньої людини. Молодість для кожного з нас стає джерелом усього на світі, з неї людина виростає. І саме про це — книги Ніни Бічуї, що люди виростають із дитинства, і це — очевидне, а також ключове завдання, через яке треба надійно пройти. Її твори, написані понад 30 років тому, вони не втрачають своєї актуальності і досі. У своїх творах письменниця порушила важливі морально-етичні проблеми, цікаві в минулому, сучасному та, маємо надію, і в майбутньому.

Так, повість Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» була надрукована 1968-го. Події в ній розгортаються у Львові в 1960-х рр., героями твору є учні 7-Б класу Славко Беркута, Юлько Ващук, Ліля Теслюк і Стефко Вус. Або книжки «Землі роменські» (2003) та «Великі королівські лови» (2011). У душах її ліричних героїв зійшлося минуле та майбутнє, там тривають в її думках гарячі суперечки, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див, часто ніким не помічені, але Ніна їх старанно спостерігає. Свої осмислення та спостереження вона вміло вкладає у своїх творчих персонажах і ставить за їхньою допомогою життєві проблеми вибору, показує їм два обличчя — добра та зла. Ніна вміє спостерігати, а що головне, ці спостереження поставити в такому порядку, щоб вони принесли сподіваний результат. Герої Ніни Бічуї — у постійній дорозі, найчастіше — до самих себе. Вони взаємно пізнають себе, і водночас пізнають світ таким, яким він є наяву і до якого їм слід прямувати. У творах Ніни є глибока філософська педагогіка, вона в мистецькій формі осмислює те, що є цінним і спрямовує в русло доброти, майбуття та розуміння. Письменниця пише не тільки для дітей, але й для дорослих для вчителів і батьків є своєрідним виховним дороговказом.

Її твори перекладені багатьма мовами світу. Одночасно вона також черпає знання з літератури зарубіжних країн. Ніна займається перекладами з польської — Ольгу Токарчук, Єву Островську, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна й інших. Крім цього, вона читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка і в цей період перевидає деякі новели й повісті, які згодом були зібрані в книжці «Землі роменські» (Львів: Піраміда, 2003), а за сім років ці ж твори було видано книжкою «Великі королівські лови» (Львів: Піраміда, 2011) — попри те, що тексти вийшли з-під пера авторки три-чотири десятиліття тому, читач сприйняв їх, як написані щойно, через талант педагога.

Багато текстів письменниця присвячує історичним постатям (Юрієві Котермаку, Ніко Піросмані, Лесі Українці, Лесеві Курбасу, Миколі Кулішу й іншим. Письменниця має цінну творчу спадщину історичної новелістики, її форма опису і жанр — вельми рідкісні в нашій літературі. Особливої уваги заслуговують такі її твори — «Дрогобицький звіздар», «Повісті», «Квітень у човні», «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета», «Великі королівські лови» та дуже цінні книжечки для дітей. Зрештою, в тому й цінність літератури, що кожен письменник в своєрідний спосіб передає те, що він відчуває. Наприклад, Ніна описує історію з Алімпієм (новела «Сотворіння таїни»), не надто відомий був і Юрій Дрогобич (оповідання «Дрогобицький звіздар»), що ж до Лесі Українки, то у «Білій віллі» вона намагається сказати про те, чого ніхто не знав, але про це також точно ніхто і не писав. Шкода, що письменниця дуже мало писала про себе і свою родину. Щастя їй і здоров’я!

 

День незалежності України – головне державне свято України, що відзначається щороку 24 серпня. Цього року українці святкують 31 рік незалежності своєї країни, упродовж яких вони відстоювали своє право бути вільними.

24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності, а 1 грудня того ж року українці схвалили його на референдумі. Це – точка відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики справедливо відзначають: 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення незалежності України.

Проголошення незалежності України стало знаменною подією в житті українського народу, невід’ємною ознакою якої є визначення національної символіки – Державного Прапора України, Державного Герба України та Державного Гімну України.

День незалежності України - важливий день для кожного українця, для тих, хто вважає себе патріотом України, стоїть на захисті українських кордонів, вболіває за Батьківщину та примножує її здобутки відданою працею.

31-у річницю своєї незалежності Україна змушена відвойовувати, зі зброєю в руках боронячи від агресора власні території, відстоюючи право українців жити на своїй, Богом даній землі. Нам судилося стати учасниками творення новітньої української держави, втілювати у реальність одвічну мрію нашого народу. Це - велика честь і велика відповідальність перед власним сумлінням і прийдешніми поколіннями. Саме від кожного з нас залежить, якою бути нашій державі, як житимуть наші діти, онуки й правнуки.

Нехай мир і злагода панують у нашому спільному домі. Нехай не міліє джерело нашої віри, надії і любові до рідної землі, додається енергії, снаги і впевненості у власних силах і переконаннях.

У ці святкові серпневі дні, приурочені до Дня Незалежності України, працівник бібліотеки презентуєдля читачів тематичну книжкову виставку «Україна – країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю!» і бажає всім міцного здоров’я, добробуту, життєвої снаги і нових звершень в ім'я України! Зі святом Вас!
Усіх бажаючих запрошуємо до перегляду.