Бій під Крутами

Крути, 29 січня 1918 року... Символ героїзму та відданості нашого юнацтва і символ національної трагедії та безпечності. Саме цього дня в 1918 році поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 300 курсантів військової школи, студентів і гімназистів прийняли на полі нерівний бій із майже 5-тисячною більшовицькою армією, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі.

Бій тривав лише п'ять годин. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юнаків. Ціною свого життя герої зупинили наступ ворога на два дні.

Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва. Виступаючи на церемонії поховання, голова Центральної Ради (1917-1918) Михайло Грушевський назвав вчинок київської молоді героїчним, тому що вони власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху.

Офіційно День пам’яті героїв Крут почали відзначати після того, як 29 січня 2007 року був підписаний  Указ «Про вшанування пам’яті героїв Крут».

До цієї дати наша бібліотека  підготувала книжкову виставку «Неймовірно важко це збагнути, біль навік запікся і застиг», мета якої розкрити причини трагедії під Крутами, виховувати інтерес і повагу до історичного минулого своєї країни, до борців за незалежність України.

Цей День назавжди залишиться світлим в нашій пам’яті. День подвигу та прикладу для майбутніх і нинішніх поколінь. День надії і любові до своєї вітчизни. День пам’яті Героїв Крут.

Щоб будувати майбутнє, треба добре знати істинну історію, любити свою країну і гаряче бажати зробити її кращою.

 Льюїс Керролл і його країна Чудес

Письменником може бути кожен,

хто здатний вести розповідь, 

генієм - лише той,

хто відкриває в цiй розповiдi душу.

Льюїс Керрол

27 січня виповнюється 190 років від дня народження Льюїса Керролла (Чарлз Лютвідж Доджсон) (1832-1898) – англійського письменника-казкаря, автора всесвітньо відомої книжки «Пригоди Аліси в Країні Чудес».

Льюїс Керрол (справжнє ім’я Чарльз Латвідж (Лютвідж) Доджсон) народився 27 січня 1832 року в сім'ї парафіяльного священика в селі Дарсберi  графства Чешир.   В сім ` ї  було 11 дітей. До 12 років Чарльз отримував домашню освіту. Далi навчання в приватнiй школi-інтернатi. Тут він провчився півтора року і перейшов в школу Регбі. В цій школі Чарльз заслужив безліч заохочень з навчання. До Оксфорду він вважався середнім учнем з хорошими, але не використовуваними здібностями.

У 1851 році Чарльз переїжджає в Оксфорд, де вступає до одного з коледжів при університеті. В цілому навчався вiн не дуже добре, але от iз математикою в нього все було відмінно. Після закінчення навчального закладу, ставши бакалавром,  Чарльз виграє конкурс на читання математичних лекцій. Він починає викладати студентам математику, чим і займається наступні 26 рокiв. Студенти вважали свого викладача Чарльза Доджсона найнуднішим лектором у світі.

Свою літературну діяльність майбутнiй письменник почав ще під час навчання в коледжі. Короткі вірші й оповідання він відсилав у різні журнали, підписуючи їх псевдонімом Льюїс Керрол. Цей псевдонiм вiн придумав сам, взявши свої справжні імена «Чарльз Латвідж» вiн переклав їх на латинь — вийшло «Карл Людовик». Після чого він знову переклав їх на англійську, взявши інші аналогії — «Керрол Льюїс» — і поміняв їх місцями.

У 1856 році  Чарльз знайомиться з родиною нового декана коледжу Генрі Лiддела. Часті відвідування зближують  його з усіма членами сім’ї, а особливо з молодшою дочкою Алісою, якій виповнилося всього 4 роки. Безпосередність, чарівність і весела вдача дівчинки чарують автора. Льюїс Керрол, твори якого вже друкуються в  журналах  «Комічні часи» і «Потяг», знаходить собі нову Музу.

Знамениту казкову історію Льюїс Керрол придумав у 1862 році на пікніку,   прогулюючись з трьома cестричками Лорiною, Алісою і Едіт Лідделл. Під час катания Темзою на човні,  дівчатка занудьгували і стали просити розповiсти їм казку. I Керрол розповів їм неймовірну історію їм про маленьку дівчинку, яка опинилася в країні чудес.

Розповiдь була справжньою імпровізацією, а продовження народжувалась само собою. Щоб маленьким слухачкам було ще цікавіше, в сюжет вiн вплітав знайомі алегорії: зашифровані імена трьох сестричок, зустрічаються серед другорядних персонажів; щоденне чаювання в будинку Лiдделiв рiвно о шостій — «божевільне чаювання», птах Додо — сам автор, який і через заїкання часом представлявся як «До-До-Доджсон» та багато іншого...

Його маленькі попутниці, забувши і про човен, і про річку, слухали  цікаву історію, широко розкривши очі. А потім попросили професора записати її для них. Це він і зробив, просидівши над рукописом всю ніч. І оскільки одну з маленьких дівчат звали Аліса, він вибрав для історії цілком слушну назву «Аліса в країні чудес».

Відклавши написаний рукопис в бік, Керрол забув про нього, оскільки не міг припустити, що цим хтось зацікавиться. Вся справа в тому, що казка про Алісу спочатку не призначалися для друку. Через три років на цей рукопис наткнувся один із друзів професора.  Змівши з нього пилюку, він прочитав і, зачарований ним, запропонував опублікувати.

Професор Оксфорду був  здивований такою пропозицією. У 1864  виходить перша книга про казкову Алісу. А в 1871 Керрол створює другу повість пригод головної героїні,

Книги «Аліса в країні чудес» та «Аліса в Задзеркаллі»  ще за життя Льюїса Керрола  отримали  величезну популярність. Сам автор напрочуд скромно розповідав про свій шедевр. «Героїня перебуває годину під землею, зустрічає різних птахів і тварин, які вміють розмовляти (та це не феї), – писав від у сатиричному журналі «Punch» – Все це сон, але я не відкриваю правди аж до кінця розповiдi».

Казки про Алісу написанi для дітей, але користується стійким успіхом у  любителів жанру фентезі. У сюжеті автор використовує філософські і математичні жарти. Насправді будь-яку ситуацію в пригодах Аліси можна розкласти на логічну загадку чи філософську задачу поняття світу. Вірш «Бармаглот», який входить у казку «Аліса в Країні чудес», майже повністю складається з неіснуючих слів. Однак ці слова підкоряються законам англійського - і дуже схожі на справжні. Авторський стиль книг письменника увійшов в історію як «своєрідний керролiвський».

У своїх казках  Керрола з неабиякою часткою іронії зображує англійське суспільство свого часу, а також посміюється над нашим шаблонним мисленням. 

Спочатку перша казка називалася «Пригоди Аліси під Землею», а її рукописний примірник, був подарований автором Алісі Лідделл. Згодом вона продала його за 15,400 фунтів одному із засновників фірми з виробництва грамплатівок «Victor Talking Machine Company» Елдріджу Р. Джонсону в 1926 році. Після смерті Джонсона книга була куплена консорціумом американських бібліофілів. Сьогодні рукопис зберігається в Британській Бібліотеці. На честь Аліси Лідделл названа мала планета 17670 Liddell.

Після прочитання «Аліси в Країні Чудес» та «Аліси в Задзеркаллі» королева Англiї  Вікторія прийшла в захват і зажадала принести їй інші роботи цього чудового автора. Прохання королеви, звичайно, виконали, але інші роботи Доджсона були цілком і повністю присвячені... математицi.

Керрол був талановитим математиком.  Зокрема, він розробив один з методів обчислення визначників (конденсація Доджсона). Втім, його математичні роботи не залишили помітного сліду в історії математики, тоді як його досягнення в галузі математичної логіки випередили свій час. Їм було написано і опубліковано велика кiлькiсть  робіт з математики під його власним ім'ям.

 Тiльки в 1876 роцi  Керролом була написана нова художня книга. «Полювання на Снарка» – це яскравий зразок літератури абсурду. Сам автор говорив про свiй віршований твір в жартівливій формі, тому i днем для випуску книги у літературний світ стало 1 квітня. Твір описує «з нескінченним гумором неможливу подорож неймовірної команди в пошуках неймовірної істоти».

У Керрола було ще два пристрасних захоплення — фотографія і театр. Він, будучи вже вiдомим письменником, особисто був присутній на репетиціях своїх казок, проявляючи глибоке розуміння законів сцени.

Також вiн був одним з перших фотографів-портретистів XIX століття, чиї моделі скинули тягар своєї епохи і виглядають невимушено та природно. У вікторіанськiй Англії бути фотографом було зовсім непросто. Про Керрола як талановитого фотографа знову заговорили в 1949 році, завдяки історику фотографії Х. Гернсхайму. Він видав книгу «Льюїс Керрол — фотограф», в якій опублікував 64 його найкращі роботи. З цього моменту фотографії Керрола стали відомі всьому світу, і тепер його навіть називають одним з кращих фотографів своєї епохи.

Керрол славився i як чудовий винахідник. Вiн винайшов: книжкову суперобкладинку, дорожні шахи, триколісний велосипед, електричну ручку, мнемонічну систему для запам’ятовування імен та дат, а ще ніктографію — інструмент для письма в темряві.  А ще йому приписують винаходи величезної кількість іграшок та сюрпризів, замінника клею і багато що іншого. Також вiн вигадував математичні головоломки i сам же їх вирішував. У 1893 році Керрол випустив окремою книгою свої «Математичнi курйози».

Також Льюїс Керрол  любив листи i навіть поділився своїми думками про це у статті «Вісім чи дев'ять мудрих слів про те, як писати листи». В 1867 роцi ним написано «Щоденник подорожі в Росію», про свою єдину закордонну поїздку. Ця книга була не для публікації, а для особистого користування, тому i видали її тільки після смерті автора.

Лiтературна спадщина Керрола продовжує цікавити i науковцiв. В медицинi iснує синдром «Аліси в країні чудес». Фантазія письменника пропонує корисний матеріал для роздумів не лише фрейдистам і психоаналітикам, але й сучасним неврологам. «Казка досліджує багато наукових концепцій сучасної неврології – існування безперервного «я», наші згадки про минуле і сприйняття майбутнього. Вона – велике джерело знань про когнітивні властивості людського розуму», – написав Е. Гопнік з Каліфорнійського університету в Берклі. Менш вивченим залишається вплив твору на дослідження у галузі психології.

Дослідники ніяк не можуть точно сказати, якою людиною в житті був Льюїс Керрол. В житті і в коледжі, Чарльз Доджсон був замкнутим, заїкався і не чув одним вухом. Духовний сан не дозволяв йому одружитися. Iнші вважають письменника відомим дамським угодником. Вiн навiть входив в число підозрюваних у справі серійного вбивці Джека Різника, який так і не був знайдений. Біографія Льюїса Керрола, на сьогоднішній день, залишає літературним дослідникам ще багато запитань, унаслідок чого i виник термін «Міф Керрола». Але безумовно одне - це дуже яскрава талановита особистість -  письменник,  математик, винахідник, фотограф. На його честь  названий астероїд — 6984 Льюїскеррол.

Льюїс Керрол, цитати якого широко використовуються сьогодні так само, як і Шекспірівські, по сутi був прихованим бунтарем свого часу. Ось окремi iз них:

Думай про сенс, а слова прийдуть самі.

Будь таким, яким хочеш здаватися.

Неможливо... — Можливо, якщо ти в це віриш.

Кращий спосіб пояснити – це самому зробити!

Немає нічого на світі, з чого не можна було б зробити висновок.

Ти завжди можеш взяти більше, ніж нічого.

Сидіти без діла, самі знаєте, справа нелегка.

Зустріти б кого-небудь розумного для різноманітності!

— А де я можу знайти когось нормального? — Ніде, — відповів Кіт, —нормальних не буває. Адже всі такі різні і несхожі. І це, по-моєму,нормально.

 Мораль є у всьому, треба

тільки вміти її знайти.

Льюїс Керрол

Чудовий світ Льюїса Керролла майже сто п'ятдесят років зачаровує і дорослих, і дітей. Книги про Алісу читають у всьому світі. І тим більше дивний їх творець, серйозний математик і педант з одного боку і фантазер, кращий друг дітей - з іншого.

Книги Керролла – це казка, переплетена з реальністю, це світ вигадки і гротеску. Подорож Аліси - це шлях, по якому вільно ковзає фантазія людини, вільної від тягот «дорослого» життя, тому персонажі, що зустрічаються на шляху, і пригоди, пережиті Алісою, так близькі дітям.

 До істини іду, як до причастя

Народилася ювілярка 28 січня 1947 року у селі Кобаки, що на Косівщині.

Калина Ватаманюк – талановита письменниця, володарка Золотого Пера, Член Спілки письменників України, заслужений журналіст держави, лауреат премії Василя Стефаника та Марка Черемшини. В 2003 р. зі своїм чоловіком Дмитром заснувала духовно-екологічний центр “Здвижин”. Ця великої душі людина зробила вагомий внесок у розвиток духовної культури в селі Кобаки. Калинка-Верховинка, як їй ласкаво кажуть у Кобаках, закінчила нашу школу рівно 41 рік тому. Пробігло босоноге дитинство, заклопотана юність. Життя невпинно твердить Калині Миколаївні: “Все від Господа Бога на землі”. І вона ніколи в цьому не сумнівалася. Після переїзду до Верховини для молодої дівчини відкрився зовсім інший світ: робота в редакції газети “Світанок”, заміжжя, проба пера, навчання у Львівському університеті.

Так трапилося, що саме в той час, коли Калина Миколаївна складала державні іспити, весь Львів проводить в останню путь великого поета, композитора і співака Володимира Івасюка. Через три дні після того її викликали до кабінету КДБ і звинуватили у націоналізмі.

Тоді в її мудрій голові зароджується ідея створити альманах “Гуцульщина”. Наполеглива журналістка досягає свого. В 1995р. світ побачила перша книга Калини Ватаманюк “Від лиця твого, Господи, судьба моя іде”. Люди стали приходити до того хреста в лісі, який з такою шаною і любов’ю описано у творах Калини Миколаївни. Тут, де розлогі дерева простягають до неба свої віти-долоні, знаходять вони духовне заспокоєння.

Наступна книга виходить під таємничою назвою “Між хрестами і зорями”. Життя дає письменниці багатий життєвий досвід. І вона передає його читачеві, на
ставляє на путь істинний.

Третя книга носить назву “Ми – діти світла”. Вона вчить нас дивитися на світ очима душі, яка ніколи не обмане. Хтось з великих світочів сказав: “Фізична краса - не постійна, моральна краса – відносна, і тільки духовна краса – вічна”.

У 2000 році пані Калина видала книгу “Сад моїх журавликів”, у 2008 побачив світ ще один шедевр пера письменниці – “Очима душі”.

Верховина та Кобаки пишаються своєю талановитою особистістю, всі з радістю читають її чудові твори, і в їхніх серцях загораються вогники духовності і всеохоплюючої любові.

Також в бібліотеці оформлено ювілейну книжкову виставку “Промінчик світла, який поєднує нас із Господом”.

 П’єр – Огюстен Карон де Бомарше: до 290-річчя від дня народження французького просвітителя-драматурга і публіциста

Людей можна виправляти,

тільки показуючи їм, які вони.

Правдива  комедія  корисніше

брехливої або академічної промови.

П’єр Огюстен де Бомарше

П’єр-Огюстен Карон  де Бомарше

24.01.1732 – 18.05.1799

Майбутній французький драматург другої половини народився  в Парижі, в родині багатого годинникаря. Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім’я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило.        

У 1764 р. він уперше відправився за кордон — спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов’язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 70-х pp. він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією. Маючи рідкісне дипломатичне обдарування, Бомарше вів таємні переговори  з американськими агентами, уклав угоду між Францією та Америкою і постачав повстанців зброєю.           

У 1773—1778 pp. Бомарше вів тривалий судовий процес із приводу спадщини зі своїм супротивником графом де Лаблашем. Цей процес, виграний ним урешті-решт, перетворився у боротьбу з королівським правосуддям і самим королем. Окрім того, в 1777 р. Бомарше заснував товариство драматургів, які в ті часи цілком залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав усі свої сили та всі статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві третини з яких були забороненими.                  

Вважаючи забобони «найстрашнішим лихом роду людського», Бомарше жваво цікавився новими науковими відкриттями. Кмітливість, мужність, активність, непохитність духу проявив драматург і в роки революції. Він постачав революційні війська зброєю. У 1792 р. Бомарше заарештували, він дивом уник смерті, емігрував, а в 1793 р. повернувся на батьківщину, домігшись зняття із себе звинувачень. Під час якобінської диктатури та з часи Директорії він був у заслуженій пошані.    

Революція внесла в біографію Бомарше черговий штрих: посланий революційним урядом до Голландії, він виконав ряд доручень, але потім був кинутий до в’язниці.  Вийшовши на свободу, став агентом Комітету Громадського Порятунку і піддавався переслідуванням як емігрант. Майно його конфіскували, сім’я була заарештована. У 1796 р.  йому дозволили повернутися у Францію. Помер Бомарше в Парижі 18 травня 1799 р.   

 

Творчість   

Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю — і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П’єра Карона де Бомарше» (1773—1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах»(«Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких вони діють, також сповнені комізму. Він засудив суспільні закони, притаманні «старому ладу».     

Пізніше Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів»  у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам’ятати, що влада належить народові тощо.      

Художня творчість Бомарше значна і різноманітна. Надихнувшись народними фарсами, він писав так звані веселі «паради», в яких головні персонажі — простолюдини («Жан-дурень на ярмарку», «Колен і Колетта», «Чоботи-скороходи» та ін.). У цих творах Бомарше критикує суспільні вади: у «парадах» прослідковуються начерки деяких персонажів, які з’являться згодом у більш зрілих творах драматурга.     Любов до театру спонукала його написати дві драми – «Євгенія» (Eugénie, 1767) була зустрінута доброзичливо, «Двох друзів» (Les Deux amis, 1770) очікував нищівний провал. Гучний успіх «Севільського цирульника» (Le Barbier de Séville, 1775) зробив Бомарше лідером національного театру. Поставлена ​​в “Театр Франсе” 23 лютого 1775р. п’єса була іспанською за антуражем, але абсолютно французькою по духу. Видатне значення вона набула не стільки завдяки гумору і блискучим діалогам, скільки образу Фігаро – хитромудрого, невичерпного на вигадки, проникливого слуги. На її основі написано лібрето опери Дж.Россіні «Севільський цирульник» (1816).  Цей же персонаж з’явиться в наступній п’єсі Бомарше  «Одруження Фігаро» (Le Mariage de Figaro, 1784), де феодальні привілеї піддалися настільки лютій атаці, що король не дозволив показувати її публічно. З притаманною йому спритністю Бомарше використовував цензурну заборону короля для того, щоб порушити ще більший інтерес до п’єси. Коли вона була нарешті поставлена ​​в “Театр Франсе” 27 квітня 1784 р., троє людей загинули, задавлені в дверях натовпом. Демократизм “Цирульника в Одруженні” наповнюється революційним запалом. Фігаро вже не втілює образ вірного слуги, яким його вивів Мольєр, – тепер це вільна людина, він змагається зі знатним господарем і ясно усвідомлює своє місце в нових обставинах. З’явившись на сцені майже напередодні Французької революції, Фігаро символізує торжество тенденцій, які визрівають протягом десятиліть у творчості Вольтера, Руссо, Дідро та інших “філософів”.    Хльосткі репліки Фігаро і виразні натяки здобули комедії нев’янучу славу на театральних підмостках. На її основі було написано лібрето опери Моцарта «Весілля Фігаро» (1786). Бомарше спробував використовувати ті ж персонажі в третій раз, однак ваговита мелодрама “Злочинна мати” (La Mére coupable, 1792) не мала успіху. «Севільський цирульник» і «Одруження Фіґаро» стали кульмінацією в еволюціїфранцузького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських (перша постановка «Одруження Фіґаро» —в театрі ім. І. Франка; Вінниця, 1920). На сюжети п’єс Бомарше, крім А. Сальєрі, написали опери В. А. Моцарт («Одруження Фіґаро», 1786), Дж. Россіні («Севільський цирульник», 1816).        Українською мовою «Безумний день, або Весілля Фігаро» переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко («Шалений день, або Одруження Фігаро», 1930), С. Тобілевич (1915). 

Твори

1767— Євгенія (Eugénie), драма

1767— (L’Essai sur le genre dramatique sérieux)

1770— Двоє друзів (Les Deux amis ou le Négociant de Lyon), драма

1773— Севільський цирульник (Le Barbier de Séville ou la Précaution inutile), комедія, прем’єра відбулася 3 січня 1775 р.

1774— (Mémoires contre Goezman)

1775— (La Lettre modérée sur la chute et la critique du «Barbier de Sérville»)

1778— Божевільний день, або Одруження Фігаро, комедія

1784— Весілля Фігаро (Préface du mariage de Figaro)

1787— (Tarare), опера

1792— Злочинна мати (La Mère coupable ou L’Autre Tartuffe), драма

1799— (Voltaire et Jésus-Christ)

 

 

День Соборності

 Яка ж вдалась сьогодні днина!

Що хочеться співать пісень

Моя соборна Україна

Знов зустрічає новий день.

22 січня 1919 року ввійшло до національного календаря як велике державне свято - День Соборності України. Щороку в цей день український народ із вдячністю згадує тих героїв, які словом і багнетом намагалися відродити незалежну соборну українську державу. Саме 22 січня 99 років тому було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської  Народної  Республіки. Офіційно ж в Україні День Соборності відзначають з 1999 року.

Патріотичне виховання є одним з пріоритетних напрямків  роботи бібліотек, тож  21 січня  напередодні Дня Соборності для користувачів в бібліотеці було проведено інформаційну годину «Соборність України: від ідеї до сьогодення».

Учасники заходу не тільки прослухали історію виникнення свята – Дня Соборності України, а й ознайомились з історичними фактами про Україну, пригадали видатних українців, дізналися про всеукраїнську акцію «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом яка відбулася 20 січня 1990 року, як символ духовної єдності людей східних і західних земель України. Відповідали на запитання літературно-історичної вікторини продемонструвавши свої не аби які знання з історії рідної держави.

Книжкова виставка привертає увагу відвідувачів бібліотеки та пропонує замислитись над історією нашої країни, сьогоденням та майбутнім українського народу. Матеріали, представлені на виставці, акцентують увагу на історичних фактах, що передували злуці, на об’єднавчому русі, який наприкінці 1918- початку 1919 року охопив майже всю Україну.

Слово «соборність» включає в себе єдність і згуртованість. У ньому ми чуємо слово «собор». Собор душі є у кожного із нас. Берегти його - означає слідкувати за своїми думками, діями, вчинками. Одним із головних завдань собору душі є знати і пам’ятати свою історію. Тож вивчаймо власну історію і цінуймо цілість землі рідної і народу!

«Водохреща морозцем йде з легеньким вітерцем…»

 

 «Водохреща  морозцем

йде з легеньким вітерцем…»

На Водохреща все навкруг звабливе,

Зимове свято наше особливе,

Води йорданської рукою я торкнусь,

Почую Господа, у вдячності схилюсь.

Опівночі великі чудеса:

Вщухає вітер і панує тиша,

І відкриваються усім нам небеса,

Прислухайся до вічного ти лишень.

Вода хвилюється, цілющою стає,

Добром, любов’ю заблищить краплина,

Всьому навколо сили додає —

Із серця радість, наче пісня лине.

Людмила Яцура

З давніх звичаїв слов'ян збереглося особливе ставлення до води у цей день, ця вода вважалася особливою, її використовували не лише для лікування, а й для різноманітних магічних обрядів.

До нас в Україну це свято прийшло разом з християнством і зайняло одне з важливіших місць в нашому житті.

Освячена на Йордань вода символізує святу йорданську воду і має у віруючих особливе значення. До магiчних  властивостей свяченої води вiдносять: здатність гамувати пристрастi, вiдганяти вiд оселi злих духiв, дарувати хворому одужання часто навіть вiд невиліковних хвороб. Деякi священники та вiруючi вважають, що неiснує лiкiв, кращих за святу воду. Щоб свячена вода приносила користь необхідно, в першу чергу, дбати про чистоту власних думок i вчинкiв.

Якщо оглянутись на зимовi свята, то, мабуть Водохреща закiнчуються      найпоетичнiше. Ще за тиждень перед Водохрещам чоловiки прорубують на річці великий хрест і обливають його буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будують —  з льоду — престол. Все це оздоблюють аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Вранці 19 сiчня у церкві відбувається урочисте богослужіння. По закінченню богослужіння  весь народ іде процесією на річку. Попереду несуть дерев'яний церковний хрест і хоругви. Очолює зазвичай цю ходу хор, який співає «Голос Господній…», за хором іде священик, а за ним — вся громада. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду.

Якщо по дорозi до рiчки, перед процесiєю пролетять горобцi, то рiк буде несщасливий для дітей, якщо граки – для молодi. Якщо гуси – то, найiмовiрнiше, наступного року лiтнi люди важко хворітимуть.

 

 Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані хрещающуся Тобі, Господи...» . Ось тепер вода вважається освяченою i кожний набирає її собi для вжитку.

Мiж iншим колись на Українi побутувала наступна легенда. Коли священник опускав хреста в ополонку, з неї начебто вистрибувала нечиста сила i гуляла мiж людей,  до того часу поки якась жiнка не випере в рiчцi бiлизну. Тому господинi не квапилися, пiсля свят, швидко прати та повертати нечисту силу у воду – хай побiльше її загине вiд сильних морозiв. I ще кажуть: що саме на Водохреща вода в рiчцi на якусь мить перетворюється на вино.

В Україні поширений звичай хрещенських купань. У деяких районах Правобережжя аж до XX ст. дотримувалися традиції, згідно з якою у день водосвяття обов’язково купалися ряджені колядники і щедрівники, змиваючи з себе таким чином «скверну бісівських масок».

Після водосвяття  люди повертаються до своїх  домiвок...

Вдома господар освячено водою кропить усе в оселi та господарствi. Перед обiдом всi п'ють свячену воду, оскільки вважається, що освячена на Водохреще вода має питися перед вживання їжi, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.

По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». Або дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».

Подекуди зберiгається звичай спiвати господарю оселi величальнi пiснi, якi годиться завершувати побажанням добра, загоди та багатства. У вiдповiдь на таке щедре побажання  всього найкращого хазяїн  обдаровує спiцiв грошима.

Гей, пане господарю,

Щасти, Боже, з Йорданом,

I з водицею,

I з царицею,

З усiм домом, з усiм добром,

I з синами соколами,

I з дочками чiчками…

Після Водохреща вже не звучали колядки і щедрівки. Розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту (в цьому роцi з 27 лютого по 15 квiтня). Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.

Алан Александр Мілн (18 січня 1882 — 31 січня 1956) —

англійський дитячий письменник, творець Вінні Пуха. В його віршованих книжках «Коли ми були дуже юні» (1924 р.) і «Тепер нам уже шість» (1927 р.) вперше з'явився образ Крістофера Робіна, хлопчика, прототипом якого став син Мілна. Його прозаїчні книжки «Вінні Пух» (1926 р.) і «Дім на Пуховому узліссі» (1928 р.) розповідають про пригоди плюшевого ведмедика Вінні Пуха, іграшки Крістофера Робіна.

Народився Мілн 18 січня 1882 р. у Лондоні. Освіту здобув у Вестмінстер-скул та Трініті-коледжі Кембріджського університету. В 1906—1914 рр. був помічником видавця журналу «Панч». Під час служби в армії, коли йшла Перша світова війна, почав писати п'єси. Після поранення у Франції 1919 р. демобілізувався і цілком присвятив себе літературі.

18 січня-день народження класика англійської дитячої літератури Алана Александра Мілна, який подарував світові милого кумедного  ведмедика Вінні-Пуха і всіх-всіх-всіх.  Він написав також багато віршів та оповідань, які користувалися популярністю серед читачів, і  увійшов у історію як творець одного тіз самих відомих героїв дитячої літератури ХХ сторіччя.

Алан Мілн народився у Лондоні. Його батьки утримували невеликі приватні школи. Одним із вчителів хлопчика, який викладав біологію, був Герберт Уеллс, яко пізніже Ален назвав «видатним письменником і вірним товаришем».

Всього у родині Мілнів було троє синів. Молодший з кучерями «а ля лорд  Фаунтлерой», і був майбутній автор «Вінні-Пуха». Віршики писати він почав іще у дитинстві.

У одинадцять років Мілна  відправили у стару і знамениту Вестмінстерську школу. Особливі успіхи Алан робив з математики та фізичної культури. Цікаво, що у Вестмінстері не вивчали такого предмету, як «англійська література». За сім років йому жодного разу не задавали  писати твори. Після закінчення школи було навчання у коледжі  Кембріджу. Але юнак вирішив для себе, що буде займатися літературною творчістю.

Мілн  був учасником Першої світової війни в якості офіцера британської армії. Пізніше він написав книгу  «Мир з честю», у якій засуджував війну. Йому нелегко розповідати про той час:  «Більш за все мені хотілося б покласти тут декілька зірочок, а потім написати «У 1919 році я знову став цивільний». Мені стає дуже фізично погано, коли я згадую війну, це кошмар духовної і  моральної деградації». І будучи  на війні, Алан  знаходив час для  творчості-так він рятувався від жаху війни.

Перший твір Мілна, який згодилися надрукувати, була пародія на пригоди знаменитого слідчого Шерлока Холмса . А з годом він став редактором популярного англійського сатиричного журналу «Панч».

Алан Мілн прославився як автор віршованого збірника  «Коли ми були зовсім маленькими» (1924р). Книжка, зроблена на замовлення і написана за одинадцять днів у маленькому літньому будиночку, мала приголомшливий успіх.

Він писав п’єси,казки, детективи і…. грався зі своїм однорічним сином, який дуже любив плюшевого ведмедика. Потім у Крістофера  Робіна(так звали сина Мілна) з’явилися нові іграшкові друзі: Ослик, Поросятко-загалом, всі герої майбутньої книги.

Роман Горак

Прозаїк, есеїст, драматург, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України. Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Визнаний лауреатом літературної премії ім. В. Стефаника 2016 р. (номінація „твори або роботи, які популяризують творчість В. Стефаника і написані письменниками, котрі проживають за межами області") за 2 томи фундаментального художньо-есеїстичного  видання „Василь Стефаник".

Народився 17 січня 1942 р. у м. Городок Львівської області.

Навчався у Львівському університеті ім. Франка на хімічному факультеті (1959-1964), згодом - в аспірантурі на кафедрі органічної хімії  університету. Працював у Бориславській філії Всесоюзного інституту органічної хімії та хлорної промисловості, викладачем Хмельницького вищого артилерійського командного училища, в Українському науково-дослідному інституті полігафічної промисловості, в різних науково-дослідницьких лабораторіях.

Кандидат хімічних наук, професор.

Літературним та дослідницьким об'єктом творчості Романа Горака є біографічні романи про письменників та діячів культури з різних епох (М. Шашкевича, Я. Головацького, В. Стефаника, М. Устияновича, Л. Мартовича, І. Франка та багатьох інших), які він почав друкувати з 1978 р. В результаті створюється історія української літератури через дані особистості та тогочасні суспільні відносини, в яких вони жили та творили. Має автор у своєму арсеналі й дослідження про Дмитра Вітовського, Євгена Коновальця, Андрея Шептицького, Володимира Островського, Юрія Липу, а також про сподвижників і сучасників Каменяра.

Образна й водночас насичена фактажем документалістика Горака захоплює. Цей пристрасний настрій надає читацьким роздумам нового поштовху. Хочеться пізнавати далі, нове, маловідоме.

Роман Горак - автор кількасот літературознавчих статей, півсотні окремих книжок.

У співавторстві з Ярославом Гнатівим написав та видав десятикнижну, на 5 тисяч сторінок, епопею „Іван Франко", рівної якій нема у світовій біографічній документалістиці: „Рід Якова" (Кн. 1, 2000); „Цілком Нормальна школа" (Кн. 2, 2001); „Гімназія" (Кн. 3, 2002); „Університет" (Кн. 4, 2004); „Не пора!" ( Кн. 5, 2005); „В поті чола" (Кн. 6, 2005); „Протистояння" (Кн. 7, 2006); „Роки страждань" (Кн. 8, 2007); „Катастрофа" (Кн. 9, 2008), „Quo tendis?" (Кн. 10. ч. 1 „Відхід", 2009; ч. 2 „У притворі вічності", 2009).

Автор сценаріїв телевізійних фільмів про Івана Франка: „Рідне село Франка", „Адреси генія у Львові", „Дрогобич - місто юності Івана Франка", „Іван Франко і Львівський університет", „Іван Франко".

Лауреат премії імені Івана Франка за есе „Удар" та повість-есе „Ще удар... Захист", присвячені таємниці останніх років життя і творчості Великого Каменяра.

Лауреат премії імені Михайла Возняка за 6 книгу „В поті чола" із епопеї „Іван Франко".  А 2011 р. став лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка за 10-томне видання „Іван Франко", написане у співавторстві з Я. Гнатівим.

Євген Гуцало

Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. Перша книжка - «Люди серед людей».

У 1960-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями у прозі, з'являються друком дві повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб».

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії.

Книжкова виставка присвячена 85-ій річниці від дня народження Євгена Гуцала, відобразила багатогранний талант і непросту долю неперевершеного майстра слова. Він умів творити сам і гідно оцінити працю інших… Користувачі мали змогу поринути у творчий доробок письменника, представлений окремими книжками («Сльози Божої Матері», «Парад планет», «Позичений чоловік», «Княжа гора»), доторкнутися до ніжних поетичних струн:

У дереві кожному скрипка, говорять, живе,

у дереві кожному скрипка живе і співає.

Спинись і послухай, як скрипка до себе зове,

спинись і послухай, як скрипка тобі промовляє.

На виставці презентовано творчий доробок українського письменника, який знайомить читача з багатогранним талантом і непростою долею неперевершеного майстра слова.

Жан Батист Мольєр

15  січня 2022 року виповнюється 400 років від дня народження Жана Батиста Мольєра(Поклена) (1622-1673), французького драматурга, однієї з найзагадковіших і ексцентричних особистостей  17 століття у Франції. Біографія його складається з складних і в той же час величних етапів в кар'єрі і творчості.

Всього за своє життя Мольєр написав близько 40 п’єс. З них збереглося до наших днів більшість, але 8 виявилися назавжди втраченими.  П’єси, що написав Мольєр справили великий вплив на подальшу світову драматургію. У всіх комедійних творах  Мольєра дуже їдко висміюються людські вади. Одна з найбільш відомих його п'єс — «Міщанин - шляхтич».

Безліч п’єс Жана-Батиста Мольєра і донині ставляться в театрах по всьому світу.

Якщо у вас є бажання відкрити для себе світ французької комедії або перечитати знову п'єси Мольєра, - запрошуємо до нашої бібліотеки переглянути книжкову виставку, присвячену  400-річчю від дня народження Жана Батиста Мольєра.

Драми, що написав Мольєр справили великий вплив на подальшу світову драматургію. Завдяки Мольєру виник французький театр комедії.

 Різдво 

З Новим роком та Різдвом Христовим! Хай Різдвяна зоря запалить у Ваших серцях вогонь віри та любові, надії та оптимізму, наснаги та невичерпної енергії. Хай дзвінкі Різдвяні колядки наповнять серця вірою, щемливою радістю та благодаттю. У ці Різдвяні дні з давніх-давен у нас на Україні словом і ділом, словесним твором і магічним актом, всією обстановкою люди створюють образ багатства, щастя, миру і спокою у своїх домівках.

Звичаї та традиції українського народу представлені на книжковій виставці «Дивосвіт різдвяних свят». У нас  ви зможете поповнити скарбничку традицій святкування цікавими ідеями і знайти щось нове до Нового року, Різдва Христового, Свята Меланки, Водохреща, Стрітення.

Ростислав Андрійович Братунь народився 7 січня 1927 року в місті Любомлі  нині Волинської області в родині вчителя. Після закінчення Львівського державного університету імені Івана Франка у 1950 р., був направлений на журналістську роботу.

Згодом, здобувши авторитет і визнання, Ростислав Братунь став головним редактором журналу «Жовтень» (від 1990 р. – «Дзвін»). Працюючи на цій посаді, підтримував новаторські шукання молодих письменників, друкував твори замовчуваних та реабілітованих письменників, зокрема Б.-І. Антонича, В. Гжицького.  Протягом 1966-1979 рр. – голова правління Львівської організації Спілки письменників України. За виступ на похороні композитора В. Івасюка, який загинув за нез’ясованих обставин, був звільнений з посади.

У 1987-1995 рр. Ростислав Братунь був активним учасником громадсько-політичних процесів в Україні. Стояв біля джерел створення «Львівської бесіди» – об'єднання львівської інтелігенції, а наприкінці 1980-х рр. був ідейним натхненником «Товариства Лева».

1989 р. обраний депутатом ВР СРСР останнього скликання, обстоював українську національну символіку, боровся за відновлення української незалежної держави. Відома його дискусія з Михайлом Горбачовим, під час якої він безапеляційно стверджував: «Україна буде вільною».

У 1993 р. саме Ростислав Братунь підняв український національний прапор над флагманом Військово-Морських Сил України «Гетьманом Сагайдачним». У творчому доробку Ростислава Братуня збірки поезій: «Вересень» (1949), «Світанки» (1950), «Пісні про волю» (1953), «Вогонь» (1956), «Я – син України» (1958), «Пора любові», «Цвіт жоржини» (1960), «Грудка землі» (1962), «Буйноцвіт» (1963), «Ватра» (1966), «Перехрестя» (1969), «Вітрила моєї долі» (1971), «Одержимість» (1974), «Грані віку» (1976), «Поезії», «Магнетизм века» (1977), «Батьківський заповіт» (1981), «Білі троянди» (збірка пісень, 1982), «Двобій» (1985), «Літо пізніх жоржин» (1987). Окремі поезії перекладалися російською, білоруською, болгарською, польською, англійською, португальською та іншими мовами.

Віршам Р. Братуня про природу й кохання властиві непідробна щирість, довірливість, природність інтонації, тому багато його віршів, покладених на музику А. Кос-Анатольським, Є. Козаком, М. Скориком, стали популярними піснями. Так, «Мелодія львівського вальсу» стала на довгі роки позивними Львівського радіо, романс «Білі троянди» є гімном закоханих, а рідній Волині поет присвятив чудову пісню «Волинська під гармонь».

Творчий тандем з композитором Володимиром Івасюком подарував шанувальникам такі пісні, як «День з тобою», «Незване моє кохання», «Перший сніг», «Білий серпанок», «Роки вже відшуміли…», «Пісня про тебе», «Літо пізніх жоржин», «Передвістя», «Ватра», «Зустрічайте мене», «Вогні Львова», «Ноктюрн осіннього міста» та ін.

Ростислав Братунь  автор книжок: «Крапка без „і“» (1959), «Людина розправляє крила» (1961), «Слово гніву» (1975).

Помер Ростислав Андрійович Братунь 7 березня 1995 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. На його честь названі вулиці у Львові, Ковелі та Любомлі.

 До 95-річчя від дня народження Р. А. Братуня (1927–1995), українського поета, громадського діяча в бібліотеці підготовлено книжкову виставку, яка знайомить з творчим доробком поета.

На виставці представлені документи й публікації з фондів бібліотеки.