МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО – знаний і незнаний

Михайль Семенко – видатний український поет, основоположник і теоретик панфутуризму, організатор кількох футуристичних угруповань, представник «розстріляного відродження». Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці на Полтавщині.

Замолоду став прихильником нового напрямку в літературі – футуризму. Він заперечував попередній художній досвід, відмовився від будь-яких авторитетів, від «хуторянського і провінційного» мистецтва. Його творчість була сповнена урбаністичними мотивами, мовними експериментами.

Семенко написав півтора десятки поетичних збірок, редагував півтора десятки періодичних видань. Він – редактор сценаріїв багатьох фільмів.

27 квітня 1937 року Михайля Семенка заарештували за участь в Українській фашистській організації, якої насправді не існувало. 27 жовтня 1937 року його розстріляли в київській в’язниці. Михайль Семенко був посмертно реабілітований в 1957 році.

 

До 145-річчя від дня народження Гната Хоткевича

31 грудня виповнюється 145 років від дня народження українського письменника, історика, бандуриста, композитора, мистецтвознавця, етнографа, педагога, театрального та громадсько-політичного діяча Гната Хоткевича.

Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича-письменника стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), низка драматичних творів,  повістей, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу. Багата й тематично різноманітна літературно-мистецтвознавча спадщина.  Його музикознавчі праці про українські народні інструменти, розвиток бандурного мистецтва, школа гри на бандурі відомі всьому музичному світу та визнанні кращими дослідженнями того часу.

Ще бувши студентом, Гнат Хоткевич організував в селі Деркачах, на Харківщині, сільський театр, а у студентські роки керував студентським театром в Харкові, що роз’їжджав по окраїнах Слобожанщини. Пізніше заснував перший в Україні робітничий театр, який протягом трьох років поставив понад 50 вистав, переважно української класики, українською мовою.

Автор близько 600 музичних творів – романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур.

Гнат Хоткевич (1878-1938) – класик української літератури, автор кількох романів і повістей, які й нині друкуються («Камінна душа», «Авірон», «Довбуш»), перших зразків еротичної новели в українській літературі, а також драматичних пʼєс та інсценізацій для сцени. Нещодавно, те ж львівське видавництво «Апріорі» видало Першу частину втраченого роману Хоткевича про Тараса Шевченка під назвою  «Тарасик» (про історію роботи над романом і втрату рукопису розповідає Галина Хоткевич у своїх спогадах).

Доля Гната Хоткевича, знищеного у часи сталінського терору, а відтак реабілітованого 1956 року за відсутністю злочину, була складною. Така ж непроста доля випала на долю його дітей. А їх у Хоткевича від трьох шлюбів було семеро, з яких шестеро дожили до дорослого віку (лише донька Настя від третього шлюбу з Платонідою Скрипко-Хоткевич (1901-1976) померла 1924 року у дворічному віці від дифтерії). 1901 року Хоткевич одружився з Катериною Рубанович, жидівочкою із Катеринославщини, яка потім вихрестилася, відмовившись від своєї багатої родини. У цьому шлюбі народилися син Євген (1903-1994), доньки Тетяна (1905-середина 90-х), Ольга (1907-середина 90-х). Другою жінкою Хоткевича стала Катря Гриневичева, яка розбила свою сімʼю, покинувши чоловіка з трьома дітьми, і розбила сімʼю Хоткевича. Під тиском галицької громади, яка не схвалювала «вільної любови»,  Хоткевич з Гриневичевою змушені був повернутися на підросійську Україну, де народився від цього звʼязку, син Володимир (1913-1982), у 60-х роках ректор Харківського університету, фізик за фахом, член-кореспондент АН УРСР. І від шлюбу з Платонідою Скрипко, молодшою від чоловіка на 24 роки, крім доньки Насті, народилися син Богдан (1925-1961) і донька Галина (1929-2010). Власне, наймолодша донька і написала спогади про родину і батька. Найтрагічнішою була доля Богдана, який разом з мамою Платонідою був арештований СМЕРШЕМ у 1945 році, відбув 10-річне увʼязнення, повернувся на Західну Україну, одружився, 1959 року в нього народився син Андрій. А 1961 року Богдан пропав, лише а початку 2000-х сестра Галина дізналася про трагічну долю свого брата, який надумав втекти з Радянського Союзу, перепливши Чорне море, до турецького берега було 45 кілометрів, але був вбитий совіцькими прикордонниками.

Перша дружина Гната Хоткевича виїхала в Москву й там доживала свого віка, до своєї матері поїхав син Євген, який прожив у Москві довге життя, не залишивши потомства. Донька Тетяна померла у Запоріжжі, а донька Ольга у Венесуелі. Катря Гриневичева, яку 1914 року, з початком Першої світової війни,  як австрійську піддану, вислали до Львова, спочатку пробувала налагодити життя з першим чоловіком, а коли це не вдалося, зайнялася літературною працею. Разом із сином від першого шлюбу вона емігрувала до Німеччини і в грудні 1947 року там померла. Галина Хоткевич померла у Франції. Зі своєю мамою Платонідою Галина востаннє бачилася 1944 року, коли вони разом втікали за кордон, але в Румунії мама з донькою загубилися, аби більше не побачитися. Платоніда Хоткевич після увʼязнення приїхала  на Гуцульщину, в Криворівню, де створила музей Івана Франка. А після виходу на пенсію їй дали маленьку квартирку в Івано-Франківську, де вона померла і похована.

З нагоди ювілею митця в бібліотеці підготовлено книжкову виставку.

 

«Людина, яка пробудила Україну»

 (до 85-ти річчя В’ячеслава Чорновола)

 «Всі хто проти диктатури – встаньте!» Більше, ніж півстоліття назад, за часів жорсткого радянського тоталітаризму, ці слова В’ячеслава Чорновола прогриміли попри всі заборони та утиски. 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму «Тіні забутих предків». Під час показу здійнявся протест проти арештів української інтелігенції - Опанаса Заливахи, Івана Світличного, Михайла Гориня, Михайла Масютка, Ярослави Менкуш, що відбулися напередодні. Перед прем’єрою фільму, після Сергія Параджанова, слово взяв Іван Дзюба. Він повідомив публіці про недавні таємні арешти. Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Саме тоді Дзюбу і підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув фразу, що пройшла через роки: «Всі хто проти диктатури – встаньте!»

24 грудня виповнюється 85 років від дня народження В’ячеслава Чорновола.

Його внесок в державотворення важко переоцінити. У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні. 1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видали закордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом Премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини.

Також він був засновником та редактором «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву, членом Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України.

За свою активну журналістську та правозахисну діяльність та радикальну проукраїнську позицію тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів.

Обірвалося життя В’ячеслава Чорновола на 62 році. Низка питань щодо аварії, в якій він загинув, і досі залишаються без відповіді.

З того зерна, що було у вантажівці, яка спричинила ДТП, засіяли поле пшениці. Його назвали полем Чорновола. Після того як скосили колосся – його роздали по усіх областях України.

Попрощатися з Чорноволом прийшло приблизно 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі.

Головний обов’язок кожного українця – берегти пам'ять минулих поколінь, всіх тих, хто присвятив своє життя боротьбі за Незалежну Україну. Тож запрошуємо вас до бібліотеки-філії №3, де вас чекає цікава пізнавальна література, з якої ви дізнаєтеся про всі історичні віхи Української держави.

 

Микола Куліш - драматург велетенського масштабу

Микола Куліш – драматург, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва ХХ століття. Він був творцем модерної драми українського революційного відродження. Один із зодчих української новітньої драми, М. Куліш писав твори, засновані на кращих традиціях національної літератури і культурних надбань світової драматургії. Могутня постать письменника увібрала в себе поетичну безмежність і епічну велич землі, на якій він формувався й зростав, драматизм змін і перманентну поліпроблемність суспільства, у якому проходило його життя. Микола Куліш був літописцем своєї епохи, і сам зіграв трагічну роль, залишивши світ у розквіті сил - його було знищено через велику любов до України.
Народився 6 грудня 1892  в с. Чаплинка (нині смт Херсонської обл.) в родині селянина-бідняка. З раннього дитинства наймитував. Закінчив сільську школу, з 1905 р. навчався в Олешківській чотирикласній школі. З 1908 р. — в місцевій приватній гімназії, де почав писати сатиричні вірші і п'єсу "На рыбной ловле" (1913). Прагнув поступити в університет, але для цього потрібно було скласти в державній гімназії іспити на атестат зрілості (склав їх екстерном в 1914 р. у Тбілісі). Але вчитися в університеті не довелося. У серпні 1914 р. почалася Перша світова війна, і М. Куліш мобілізований до російської армії. Закінчивши 1915 р. Одеську школу прапорщиків, воював на передовій; отримав чин штабс-капітана, поранений і контужений.           

У 1917-1921 рр. Микола Куліш був учасником революційних подій і громадянської війни в Україні. З 1918 р. — голова Ради робітників і солдатських депутатів в Олешках, у 1919 р. — член Дніпровського політвиконкому і завідувач повітнаросвітою, з 1920 р. — начальник штабу військ Червоної армії. Член КП(б)У (з 1919 р.). З 1921 р. — на цивільній службі в наросвіті, з кінця 1922 р. — інспектор шкіл в Одесі. З 1925 року жив у Харкові.

У 1926-1931 рр. — голова Українського товариства драматургів і композиторів. Член Спілки пролетарських письменників "Гарт" (згодом Вільна академія пролетарської літератури), у 1926-1928 рр. — її президент.
Поява першої п'єси М. Куліша "97" (1924) стала гучною подією в українській літературі. Від неї, за словами А. Луначарського, "гриміла вся Україна". Прем"єра відбулася 1924 р. у Харківському театрі ім. І. Франка, де режисером і виконавцем головної виступив актор і режисер Г. Юра. Після тріумфального успіху М. Куліша запрошують на посаду інспектора Наркомосу УСРР. "97" разом з наступними п'єсами – "Комуна в степах", "Прощай, село", опублікованої під назвою "Поворот Марка", – склала трилогію про життя пореволюційного села.

Переїзд до столиці спричинив справжню революцію в творчості М. Куліша. Тут він зблизився з М. Хвильовим, Л. Курбасом, М. Яловим та ін. діячами української культури. Учасник театрального диспуту 1929 р., М. Куліш завзято боронив Леся Курбаса від нападів партійних критиків.
Гострою сатирою на радянську владу були п"єси "Отак загинув Гуска" (1925), "Хулій Хурина" (1926) і "Зона" (1926). А найвище досягнення драматурга – твори, поставлені в театрі "Березіль": "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1929), "Маклена Граса" (1933) і "Патетична соната" (остання також була поставлена у 1931 р О. Таїровим в московському Камерному театрі).
У 1934 р. М. Куліш був виключений з партії як контрреволюціонер і того ж року заарештований. За звинуваченням у належності до Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру засуджений до 10 років ув'язнення з суворою ізоляцією, яке відбував на Соловках. Хворий на туберкульоз, позбавлений права на прогулянки і медичну допомогу, М. Куліш був страчений в кінці жовтня 1937 р. в урочищі Сандормох поблизу м. Медвєж'єгорськ (Карелія, РФ) за вироком особливої трійки УНВС Ленінградської обл.

 

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

В бібліотеці ліцею організовано виставку-спогад, приурочену до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС під назвою: «Доля, пронизана Чорнобилем».

14 грудня Україна відзначає День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме цього дня у 1986 році завершилося будівництво захисного саркофагу «Укриття» над зруйнованим четвертим енергоблоком.

Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. В довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин, які нанесли непоправної шкоди навколишньому середовищу та здоров’ю людей. Понад 600 тисяч осіб ціною власного життя та здоров’я боролися з наслідками аварії, отримавши найвищі дози опромінення.

Пам’ятаймо про героїзм та самопожертву учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Саме їхніми зусиллями вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення.

На виставці представлені матеріали, які знайомлять відвідувачів з хронікою подій, що стались на Чорнобильській атомній станції.