Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935р. в с. Біївці на Полтавщині. У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Це був легендарний курс журфаку, на якому вчилися разом майбутні яскраві поети Борис Олійник, Тамара Коломієць та Микола Сом, прозаїки Віталій Близнець, Борис Рогоза, гумористи Юрій Ячейкін, Іван Дубенко, перекладач Анатоль Перепадя, письменник та науковець, директор інституту журналістики Анатолій Москаленко та інші. Тут Василь Андрійович пише багато віршів, стає членом літературної студії імені Василя Чумака (СІЧ). Після закінчення університету працює в обласних газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини», пізніше стає кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. Планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.

Писати Василь Симоненко почав ще в студентські роки, проте через цензурні перепони друкувався мало – за життя вийшла тільки одна збірка його віршів «Тиша і грім» (1962) та казка для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон». Поезія Симоненка поширювалася переважно методом приватного переписування та самвидаву. Масштаб цього нелегального поширення був настільки значний, а саме поетичне слово настільки довершене, влучне та щире, що твори Василя Симоненка значною мірою формували ідеологію українського руху опору 1960-1070-х.

Навесні 1960 р. Василь Симоненко долучився до діяльності створеного у Києві Клубу творчої молоді, учасниками якого також були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. У ці часи поет багато їздив Україною, виступав на літературних вечорах і диспутах. Разом з однодумцями, обійшовши десятки сіл та опитавши сотні людей, розпочав збір свідчень про масові розстріли та пошук місць захоронень жертв комуністичних репресій.  Ця страшна правда не могло не відобразитися в його поезії. Відтоді за Симоненком закріпилося тавро вільнодумства та неблагонадійності. З цього часу починається відкрите переслідування поета з боку влади.

У 1963 р. у Василя Симоненка виявляють тяжку хворобу – рак нирок (хвороба розвинулася після того, як Симоненка через сфабриковану справу жорстоко побили в міліції). Тяжко прохворівши кілька місяців, 13 грудня 1963 року він помирає в черкаській лікарні.

Та навіть смерть Василя Симоненка перетворюється на спалах національного духу: з Києва на поховання приїздять друзі-поети і митці, влаштовуючи патріотичну ходу; М. Вінграновський пише відомого вірша «Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі»,  Євген Сверстюк — есе «Симоненко — ідея», критик Іван Світличний та перекладач Анатолій Перепадя намагаються оприлюднити останні рукописи поета; у 1964 з’являється друком збірка поета  «Земне тяжіння»  з передмовою Миколи Сома, і швидко розходиться. На радіо «Свобода» розпочинається читання недрукованих (заборонених цензурою в СРСР) поезій та щоденників Симоненка, а на сторінках еміграційного журналу «Сучасність» з’являється велика добірка Симоненкових «захалявних» віршів та друкується його щоденник. Він став відомим як в Україні так і у світі. У 1965 році Симоненка висунуто на Шевченківську премію, однак, отримав її поет лише через 30 років (1995р), вже у незалежній Україні, посмертно.

Літературні критики називали його «поетом без каменю за душею», а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.