28 серпня 2024 року виповнюється 275 років з дня народження німецького поета Йоганна Вольфганга фон Гете.

Йоганн Вольфганг фон Гете народився в старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім’ї заможного бюргера Йоганна Каспара Гете (1710–1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 1731–1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань.

Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Гете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах Старший (1472–1553), про що сам поет не знав.

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і повноцінну освіту.

У 1765 році Йоганн вступив до Лейпцизького університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У 1775 році Гете, на запрошення герцога Карла Августа переїжджає в місто Веймар, обіймає посаду таємного радника, незабаром стає міністром в уряді. Відомий письменник і поет, маючи широкі повноваження, контролював фінанси, стан доріг, просвітництво. За свої успіхи у роботі Гете в 1782 році був зведений в сан дворянина, а в 1815 році стає першим міністром в уряді Карла-Августа.

1791 рік ознаменувався відкриттям в місті театру, що відбулося при безпосередній участі письменника. Успішна державна служба не заважала його літературній діяльності (драма «Егмонт» і «Іфігенія в Тавриді», починає працювати над «Фаустом», пише вірші та балади). Не нехтує також вивченням фізики, ботаніки та природничих наук.

У 1784 році Гете відкриває міжщелепову кістку людини, а в 1790 році виходить трактат «Досвід метаморфози рослин».

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

В 1808 – виходить перша частина трагедії «Фауст». Кінець роботи над «Фаустом» припадає на 1831.

Геніальний літератор пішов з життя 22 березня 1832, залишивши величезну спадщину у вигляді безлічі віршів, балад, п’єс, романів, наукових робіт у сфері анатомії, геології, мінералогії, фізики.

 

Володимир Дрозд

Пропонуємо увазі читачів книжкову виставку, присвячену 85-річчю від дня народження українського письменника Володимира Дрозда. Він увійшов в українську літературу разом із цілою плеядою українських шістдесятників: Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Іриною Жиленко, Іваном Драчем, Юрієм Щербаком…

Уже в двадцять три роки видав першу свою книжку новел і оповідань «Люблю сині зорі» (1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників. Далі були повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985) та ін. Але головним твором свого життя він вважав епічний роман «Листя землі»», – за цей роман-епопею письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992).

«Володимир Дрозд був і залишається одним із найцікавіших і, мабуть, одним із найменш прочитаних українським літературознавством письменником, особливо у його пізній творчості, який сам письменник охарактеризував як такий, коли «уже є що сказати і знаєш, як сказати». З одного боку він – чи не найбільш відкритий і викличний з-поміж прозаїків другої половини ХХ – початку ХХІ століть у своїй художній автобіографічності, а з другого – чи не найбільш утаємничений, містифікований, затінений численними масками своїх автобіографічних (і не тільки) героїв, дешифрувати сенс і призначення яких ще належить наступним дослідникам». (Людмила Тарнашинська)

В його творчості відображена драматична історія українського народу – війни, голодомори, репресії, тиск тоталітарної системи, освячені вільнолюбною силою українського народу. «Я – розіп’ятий між двох епох…» – говорив письменник про себе. 

 

25 серпня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження письменника Павла Зегребельного.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі “Вітчизна” в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань “Учитель” (1957), “Новели морського узбережжя” (1958), повісті “Марево”, “Там, де співають жайворонки” (1956), “Долина довгих снів” (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала “Дума про невмирущого” (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором “Літературної газети” (пізніше — “Літературна Україна”), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: “Європа 45” (1959), “Європа. Захід” (1960), “Спека” (1960).

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

— “День для прийдешнього” (1964);

— “Шепіт” (1966);

— “Добрий диявол” (1967);

— “Диво” (1968);

— трилогію “З погляду вічності” (1970);

— “Розгін” (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: “Айгюль”, “В напрямі протоки”, “Ой крикнули сірі гуси”, “Персоносфера”;

— “Левине серце”, (продовженням “Левиного серця” став роман “Вигнання з раю” (1985));

— “Переходимо до любові” (1971);

— “Намилена трава” (1974);

— “Євпраксія”(1975);

— “Південний комфорт” (“Вітчизна”, 1984).

Одним із значних здобутків української прози став роман “Диво” (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: “Первоміст” (1972), “Смерть у Києві” (1973), “Євпраксія” (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман “Роксолана” (1980).

Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити “таємниці” характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі “Я, Богдан” (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.

Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника “Тисячолітній Миколай” (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — “Хто за? Хто проти?” (“День для прийдешнього”), “І земля скакала мені навстріч” (“З погляду вічності”); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів “Неложними устами” (1981). До неї ввійшла повість-дослідження “Кларнети ніжності”, присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: “Ракети не повинні злетіти” (1965), “Перевірено — мін немає” (1966), “Лаври” (1974), “Ярослав Мудрий” (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — “Розгін” відзначено Державною премією СРСР, два — “Первоміст” і “Смерть у Києві” — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.

 

День незалежності України!
Цей день - результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою державу, відзначається як найголовніше свято нашої країни.
33 рік незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, здатна утверджувати демократичні цінності, відстоювати свободу, гідність та розмаїття, захищати свій суверенітет і територіальну цілісність. Нам вдалося побудувати толерантне суспільство, в якому знаходять спільну мову та взаємну повагу різні етнічні, релігійні, соціальні групи.
Наша держава нині переживає складні часи, та незважаючи на це, разом, ми в силі робити нашу державу кращою та незалежною. Сотні героїв нашого часу заплатили за незалежність непомірну ціну - власне життя. Творення нової України – нелегкий процес, але ми гідно долаємо перешкоди і торуємо власний шлях.
Тож нехай це свято буде могутнім стимулом для натхненої, щоденної праці заради злагоди нашого народу, реалізації його потенціалу, а наші добрі справи примножать славу України!
Від усієї душі бажаємо кожній родині міцного здоров’я, благополуччя та віри у краще майбутнє!
Нехай над нашою державою завжди буде мирне небо!

 

Хай небо ллє свою блакить,

Хай сонце колос золотить

І ясно світить,

І хай злітають догори

Блакитно-жовті прапори,

Найкращі в світі!

Це слова з пісні “Кольори” відомого письменника, барда, педагога Володимира Шинкарука.

Сьогодні ці кольори є для всіх нас символом боротьби за право жити під чистим мирним блакитним небом на своїй щедрій, багатій і вільній українській землі.

Для нас ці кольори – найкращі в світі. Ми відчуваємо їх кожною клітинкою, відчуваємо серцем. Кольори Державного Прапора увібрали в себе історію, культуру та духовність нашої країни.

Щороку 23 серпня ми відзначаємо День Державного Прапора України. Цей день набув для нас особливого значення. Державний Прапор - один з офіційних державних символів суверенітету держави.

Синьо-жовтий прапор ставав символом боротьби за національні й соціальні права українського народу. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праці, краси та багатства рідної землі.

Державний Прапор - це символ країни і є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

Бібліотека  пропонує переглянути книжкову виставку «Символ віри і надії».