«Я розбудив весну»

Народився Володимир Лучук 27 серпня 1934 року на українській землі – Холмщині в селі Матче Грубешівського повіту Люблінського воєводства (тепер Польща) в селянській родині Івана та Олени (з Головерсів) Лучуків. Батьки мали досить багату бібліотеку, і вже в дитинстві майбутній поет проявив велике зацікавлення книжкою з одночасним нахилом до віршування – вже семирічним написав вірша. Весною 1945 року сім’я Лучуків змушена була переїхати на Волинь в село Доросині, де Володимир закінчив семирічну школу, а середню освіту здобув у районному центрі – місті Рожище. У 1953 році вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім. І. Франка. Від того часу Львів став для Володимира Лучука рідним містом. Навчаючись, паралельно працював у редакції газети «Ленінська молодь» (пізніше «Молода Галичина»), а закінчивши університет у 1958 році, до 1963 року обіймав посаду старшого редактора поезії журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Звичайно, проблема праці як хліба навіть для професійного письменника, який систематично друкувався, отже й мав якісь гонорари, була актуальною. Володимир Лучук, крім літературної творчості, фактично систематично працював: так, після роботи в журналі він до 1965 року навчався в аспірантурі кафедри слов’янської філології Львівського університету, у 1969–1975 роках був завідувачем відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, в 1981–1984 роках завідував редакцією підручників для шкіл із польською мовою викладання у Львівській філії видавництва «Радянська школа», а в останній рік свого життя працював науковим співробітником у новоствореному Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Один із засновників Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина» (1990 рік).

Як поет Володимир Лучук дебютував збіркою «Довір’я» (1959). Наступного 1960 року став членом Спілки письменників України. Автор низки поетичних збірок: «Осоння» (1962), «Полум’я мене овіює» (1963), «Маєво» (1964), «Обрій на крилах» (1965), «Вагомість» (1967), «Поезії» (1968), «Братні луни» (1974), «Довір’я. Вибране» (1979), «Дивовид» (1979), «Навстріч» (1984), «Колобіг» (1986).

У спадщині Володимира Лучука потужною залишилась його перекладна діяльність. Поет перекладав з усіх слов’янських мов: білоруської (Максим Богданович, Якуб Колас, Лариса Геніюш, Максим Танк, Уладзімір Короткевич, Ніл Гілевич, Ригор Бородулін, Сяргєй Панізнік, Алєсь Разанов), болгарської (Пейо Яворов, Никола Вапцаров, Іван Давидков, Андрей Германов), ляської (Ондра Лисогорський), польської (Юліуш Словацький, Ципріян Каміль Норвід, Станіслав Виспянський, Леопольд Стафф, Юліан Тувім, Владислав Броневський, Ярослав Івашкевич, Еміль Зеґадлович), російської (Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Некрасов, Іван Бунін, Микола Реріх, Велимир Хлєбніков, Сергій Єсенін, Даниїл Хармс, Володимир Британішський, Володимир Бурич), серболужицької (Гандрій Зейлер, Якуб Барт-Чішинський, Міна Віткойц, Мато Косик, Міхал Навка, Юрій Брезан, Ян Лайнерт, Кіто Лоренц, Юрій Кох, Бено Будар, Бенедикт Дирліх), сербської (Йован Йованович-Змай, Десанка Максимович), словацької (Лацо Новомеський, Павол Горов, Мирослав Валек, Войтєх Кондрот), словенської (Отон Жупанчич), хорватської (Юре Каштелан, Драго Іванішевич), чеської (Ярослав Врхліцький, Петр Безруч, Їржі Волькер, Станіслав Костка Нейман, Мирослав Флолріан, Павел Когоут). Для видання творів членів «Руської трійці» переклав польськомовні вірші Івана Вагилевича. Перекладав Володимир Лучук і з інших мов, зокрема з німецької – німецькомовні вірші Юрія Федьковича, вірші з роману «Левінів млин» Йоганнеса Бобровського, вірші Йони Грубера. Збірка вибраних поетичних перекладів «Друзі» вийшла друком у Львові в 1987 році.

Володимир Лучук також перекладав вірші слов’янських поетів для дітей. Окремим книжками вийшли дві перекладні збірки: перша – чеського поета Франтішека Грубіна «Про що співає деревце» (1975), друга – білоруського поета Василя Зуйонка «Покотився клубок» (1978). Найбільше труду Володимир Лучук вклав у переклади із серболужицької літератури: окремими виданнями вийшли антологійні збірки «Ластівка з Лужиці» (1969) і «Пташине весілля» (1989). У 1990 році за книжку віршів, оповідань, казок і пісеньок серболужицьких письменників «Пташине весілля» письменник-перекладач був нагороджений літературною премією Товариства лужицьких сербів «Domowina», що в перекладі українською мовою означає «Батьківщина».

Крім того, Володимир Лучук упорядкував антології «Поезія лужицьких сербів» (у співавторстві з Костянтином Трофимовичем, 1971), «Космічний акорд: Вірші українських поетів про космос» (1981), «У вінок Каменяреві» (1984), «Оріон золотий: Любовна лірика українських поетів» (1986), «Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку ХХ ст.» (1989), «Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову» (1990), «Дзвінок з минулого» (1991). У 2009 році вийшла остання впорядкована за життя антологія «Свого не цурайтесь. Твори українських письменників про рідну мову». У задумах, проспектах і начерках Володимир Лучук мав ще цілу низку антологій.

Поезії Володимира Лучука перекладалися більш ніж двадцятьма мовами світу.