понеділок, 16 листопада 2026 р.

 


«Намагайтеся бути хоча б трохи добрішими,

і ви побачите, що будете не в змозі здійснити інший вчинок».
Конфуцій

Міжнародний день толерантності – свято, яке відзначається 16 листопада в усьому світі. Рішенням ЮНЕСКО запроваджено Декларацію принципів терпимості у 1995 році.

У Декларації йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної належності чи кольору шкіри. Ця Декларація розвиває принципи, які були сформульовані ще у 1948 році у Загальній декларації прав людини.

На сьогодні дуже важливим фактором розвитку сучасної держави є системне усунення умовних бар’єрів між людьми. Одною зі складових безбар’єрності є толерантність. Толерантність - це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості.

24 лютого, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення в Україну, звичне життя українців кардинально змінилося. З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, якими ніколи не задавалися раніше. Нашим новим загальним бар’єром тепер стала війна. Нині ми точно розуміємо, що таке життя «до» та «після». І майже кожен в ці дні зіткнувся з багатьма ситуаціями вперше.

Під час війни хтось поїхав, хтось залишився, хтось не може працювати, хтось став волонтером, а хтось рятується фокусом на роботі. Так, усі люди різні, і завдяки цьому кожен займається своєю справою, яка допомагає багатьом людям. Варто пам’ятати одну істину - коли багато людей думають по-різному й рухаються в одному напрямку - це вільний рух вільних людей. Коли ж багато людей думають однаково й рухаються в одному напрямку - це культ.

Бібліотека ліцею не стоїть осторонь проблем сьогодення, активно приймає участь в адаптації місцевого населення та внутрішньо переміщених осіб в умовах війни, проводить різноманітні бібліотечні заходи.

Але варто зрозуміти, що наше майбутнє залежить тільки від нас та нашого вибору. Тож у ці дні, як ніколи, ми повинні толерантно ставитися до вибору інших.

Толерантність – це привілей сильних і розумних, які не сумніваються у своїх здібностях просуватися на шляху до істини через діалог і різноманітність думок та позицій, які не бояться загубити власну індивідуальність, і які вміють поважити інших.

У Міжнародний день толерантності підтверджується ідея про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і варто прагнути до побудови такого суспільства, у житті якого укорінився цей основний ідеал.

Мир не можливий без терпимості, а розвиток та демократія неможливі без миру.

пʼятниця, 13 листопада 2026 р.


Всесвітній день доброти – це особливий час, коли всі разом святкують добро і щедрість.

Цей день відзначається щорічно 13 листопада. Але чому він такий особливий? День доброти – це нагода для нас всіх знайти час на добрі вчинки для людей і тварин. Уявімо, як це чудово: ти допомагаєш своїй сусідці носити важку сумку, чи годуєш пухнастого котика на вулиці. Усе це – прояви добра, яке може змінити світ. Добро – це як чарівне слово, яке робить наше життя щасливішим. Коли ти робиш щось хороше для інших, це ніби магія: воно повертається до тебе ще більшою радістю і теплом.

Здавалося б, зробити добро – це так просто! Можна усміхнутися незнайомцю, поділитися своїм олівцем у ліцеї або просто подякувати. Але найголовніше – робити це з любов’ю і щирістю. Добро врятує світ і об’єднає народи. Усі ми різні, але в серцях у нас є щось спільне – бажання бути приязними та людяними один до одного. Тому нехай кожен день буде для нас днем доброти, а не лише 13 листопада.

Пам’ятайте, що маленькі добрі вчинки можуть стати великими подарунками для нашого світу. Нехай добро завжди буде з тобою!

Тож завітай до бібліотеки та ознайомся з книжковою виставкою “ ”.

Приєднуйтесь і ви до цього чудового свята, та обирайте собі книжечку, що подарує гарний настрій і зігріє серце теплом!

четвер, 12 листопада 2026 р.


Микола Сингаївський – український поет, прозаїк, публіцист і громадський діяч, який зробив вагомий внесок у розвиток української літератури другої половини XX століття. Його ім’я відоме широкому колу читачів завдяки багатогранній творчості, широкому поетичному слову та любові до рідної землі.

Народився М. Сингаївський 12 листопада 1936 року на Поліссі, у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області в родині хліборобів. Його дитинство минало серед мальовничої поліської природи. Змалку хлопець допомагав батькам по господарству, працював на землі й добре знав нелегку хліборобську працю. Саме дитячі спогади, краса рідного краю та народні пісні стали джерелом його натхнення.

Ще у шкільні роки Микола почав писати вірші та публікувати їх у періодичних виданнях. Його перші поетичні спроби з’явилися на сторінках районної газети «Радянське Полісся» та обласному виданні «Радянська Житомирщина».

Після закінчення школи Микола деякий час працював на будівництві. У 1956 році вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет. Згодом продовжив освіту у Львівському університеті імені Івана Франка, який закінчив у 1961 році. Ще будучи студентом М. Сингаївський здобував журналістський досвід у редакціях різних газет. Після закінченні вишу працював у виданнях «Молодь України» та «Київська правда», завідував відділом поезії газети «Літературна Україна», відділом літератури та мистецтва журналу «Ранок». Микола Сингаївський був заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ. Упродовж багатьох років очолював дитячий журнал «Піонерія» (нині «Однокласник»), згодом працював завідувачем відділу культури газети «Демократична Україна». В останні роки життя Микола Федорович обіймав посаду заступника головного редактора газети «Обрій ПІБ».

Важливу роль у творчому становленні Миколи Сингаївського відіграли знайомство та спілкування з Максимом Рильським, чиї підтримка й поради надихали молодого автора на подальшу літературну діяльність.

Вагомою сторінкою літературної спадщини поета стала творчість для дітей, сповнена любові до природи, рідного краю та навколишнього світу. Його вірші вирізняються щирістю, мелодійністю, доступністю й водночас сповнені глибокого змісту та повчальної мудрості.

Першою сходинкою у творчому доробку М. Сингаївського для дітей стала збірка «Жива криничка», яка побачила світ у 1958 році. Вона отримала схвальний відгук відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Згодом творча скарбниця письменника поповнилася новими збірками для дітей, зокрема: «Колесо» (1966), «Метелик у портфелі» (1967), «Перепілка щастя носить» (1968), «Мій календар» (1969), «Журавлине літо» (1970), «Березничка» (1972), «Сонце для всіх» (1975), «Ми – громадяни» (1976), «Я вже виросла» (1978), «Стежка до криниці» (1980), «Тепла земля» (1982), «Краплі зорі» (1989) та інші.

Поряд із творами для дітей важливе місце у творчості Миколи Сингаївського посідають поезія та проза для дорослих. У них автор розкривав теми любові до Батьківщини, рідного краю та родини, Його творчий доробок представлений такими збірками: «Гроно» (1962), «Мої сторони світу» (1963), «Моя радіостанція» (1964), «З березнем по землі», «Архипелаги», (1968), «Вогневиця», (1970), «Автограф» (1972), «Покоління» (1975), «Заповітний хліб» (1982), «Листи до жайворонків» (1996) та іншими. Окремі цикли поезій були перекладені польською, угорською, чеською, іспанською та німецькою мовами,

Особливе місце у творчості Миколи Сингаївського посідає пісенна спадщина. Завдяки особливій мелодійності, глибині й емоційності його поетичне слово легко поєдналося з музикою, подарувавши українській культурі цілу низку пісенних шедеврів. Найвідоміша з них – пісня «Чорнобривці», створена у співпраці з композитором Володимиром Верменичем. У 1957 році, ще під час навчання в університеті, поет уперше відвідав Францію, де на одній із паризьких клумб побачив рідні чорнобривці, що нагадали йому про домівку та матір. Саме ці зворушливі спогади надихнули його на перші рядки майбутньої пісні, що стала символом любові до матері, рідного краю та України. На вірші митця створено чимало пісенних перлин, найвідоміші яких – «Безсмертник», «Полісяночка», «Сонце в долонях», «Білі вітрила», «Цілує сонце рушники», «В краю дитинства», «Шепочуть мамині уста» та інші. Чимало його пісень увійшли до золотого фонду української естради, стали по-справжньому народними й здобули любов слухачів різних поколінь. Загалом пісенний доробок Миколи Сингаївського налічує понад 500 пісень.

Микола Сингаївський – член Національної спілки письменників України з 1962 року. За вагомий внесок в українську літературу поет був відзначений низкою престижних премій. У 1968 році за поетичні збірки «З березнем по землі» та «Архипелаги» отримав премію імені Олександра Бойченка, 1972 р. – лауреат Республіканської премії імені Миколи Островського за збірки «Вогневиця» та «Поступ». У 1990 році за поетичні збірки для дітей «Калиновий вітер». «Ластівоча весна» та «Маківка і перчина» М. Сингаївський став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки. Його поезії увійшли до читанок, шкільних підручників і хрестоматій, відкриваючи юним читачам світ поетичного слова.

Микола Сингаївський широко відомий і як перекладач європейського рівня. Його поетичні переклади зберегли художню виразність, щирість та мелодійність оригіналу, відкриваючи українському читачеві найкращі зразки світової поезії. Поет перекладав із болгарської, польської, французької та інших мов, якими досконало володів. За подвижницьку перекладацьку працю його нагороджено Золотим Знаком Спілки письменників Болгарії та Спілки перекладачів Болгарії. Вагомим внеском у збагачення слов’янських літератур стало також укладання та переклад письменником антології дитячої болгарської поезії «Болгарії сонячне гроно». Знаковою подією став вихід у 2012 році авторської антології «Доля у спадок», до якої увійшли вибрані поетичні переклади з літератур світу.

Протягом багатьох років поет опікувався проведенням Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», очолював комітет із присудження літературної премії імені Василя Юхимовича та обіймав посаду віцепрезидента Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури.

 

Помер Микола Сингаївський 22 лютого 2013 року, похований на Берковецькому кладовищі в Києві.

вівторок, 10 листопада 2026 р.

 


Те, що віддав задарма,

Воздасться тобі стократ.

Те, що зрослося з кров’ю,

Не вичавлюють і віки…

Стараюся жити для інших.

Не вмію інакше… Прости

                                                                         Неоніла Стефурак.

Неоніла Стефурак міцно утвердилася в слові, як цікава, своєрідна та оригінальна поетеса. Її ім'я здобуло високу популярність, адже не кожному вдається лікувати біль душі, а вона може. І не лише тому, що її першою вищою освітою стала медична. Поезія – щирість і біль – стали для неї і стражданням, і щастям. 

Неоніла Василівна Стефурак народилася 10 листопада 1951 року в місті Коломия на Івано-Франківщині. Закінчила Львівський медичний інститут та Літературний інститут імені М. Горького в Москві. Протягом десяти років очолювала обласне літературне об’єднання «Іскри юності», працювала в редакції Івано-Франківської молодіжної газети, згодом стала кореспонденткою газети «Галичина».

Творчий доробок письменниці охоплює поезію, прозу, п’єси та вірші для дітей. Серед її творів — «Мелодія краплин», «Дикі яблука», «Терноцвіт», «Заметіль», «Кольорові гусенята», «Жива абетка». У співпраці з відомими композиторами створила низку пісень, які ставали лауреатами пісенних конкурсів і фестивалів. У журналістській діяльності приділяє значну увагу питанням культури та духовності.

 А ще Неоніла Стефурак – авторка багатьох яскравих віршів для малечі, які увійшли до дитячих збірочок «Кольорові гусенята» та «Жива абетка». На цих віршах вже виросло покоління дітей, яке зачитувалось веселими, дотепними, яскравими та добрими віршами Неоніли Стефурак, а «Бадяка-Маняка» (казковий дитячий звір, що «лущить горіхи») є улюбленцем сучасних дітей. Вона є також авторкою багатьох пісень, які вона створила у співдружності з композиторами Павлом Дворським, Остапом Гавришем, Володимиром Домшинським, Зоєю Слободян, Лесею Малько, і які неодноразово ставали лауреатами різних пісенних конкурсів та фестивалів. 

Неоніла Стефурак – член Національної Спілки письменників України з 1982 року. Нагороджена медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», відзнакою ХІ форуму видавців, срібною медаллю Церкви УГКЦ, лауреат премій ім. І. Франка, В. Стефаника, М. Ірчана та «Благовіст».

Неоніла Стефурак зробила вагомий внесок у літературне та культурне життя Прикарпаття. Її творчість вирізняється щирістю, увагою до духовних цінностей, рідного краю та світу дитинства.