Народився Дмитро Білоус 24 квітня 1920року в мальовничому селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області, в селянській багатодітній сім'ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів.

Закінчивши школу в селі Курмани, Дмитро у 1938 році вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.

В цей час у Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. А читав там лекції професор М. М. Баженов.

З початком війни 1941 добровольцем пішов у на фронт. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі міста Красноярськ у Росії.

Потім у Москві був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих території України.

Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок.

У 1945 році закінчив філологічний факультет Київського університету, а в1948 році аспірантуру на кафедрі української літератури.

З 1948 року був членом Спілки письменників України.

Його тематичні книги «Диво калинове», «Чари барвінкові», «За Україну молюсь», «Безцінний скарб», «Мандрівка в Країну Чеснот», «Жар-птиця» — це поетичні розповіді про дивовижну красу і чарівні таємниці рідної мови. Вони нагадують про необхідність нести у своїй душі святе почуття любові і шани до рідної землі, її історії та мови.

Дмитро Білоус — відома постать не лише в українській літературі, а й у педагогіці. Недаремно Дмитра Григоровича Білоуса у 2000 році було обрано почесним академіком Національної академії педагогічних наук України.

У грудні 2001 року Д. Білоуса нагороджено орденом Ярослава Мудрого, цим самим відзначено вагомий внесок письменника в розвиток української літератури. З нагоди цієї події Дмитро Григорович сказав: «Я радий, що цим орденом Президент України нагородив одного мене з 1600 письменників України. А ще більше радий тому, що, таким чином, по суті, на найвищому державному рівні відзначена і підтримана моя багаторічна робота, спрямована на розвиток і утвердження української мови!»

Полинув у вічність Дмитро Білоус 13 жовтня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі м. Києва.