Ім’я Ніни Леонідівни Бічуй мало відоме серед пересічних людей в Україні. Хоча її творчий доробок, зокрема прозаїка, літературні переклади, редакторська та педагогічна праця заслуговують на неабияку увагу. Ці творчі цінності не лише треба глибоко пізнати, вивчити їх треба й обов’язково популяризувати. Вже в 1960-х рр. Валерій Шевчук назвав Ніну Бічую «Королевою жіночої прози». Без сумніву вона повністю заслуговує на таку високу характеристику. Навіть у 1960-1970-ті рр., коли українська література поверталася до рустикальності, проголошуючи село джерелом етики, письменниця стала предтечею нового урбназіму — того, що зіпнеться на ноги уже в 1990-ті. Ще одна позитивна ознака творчості Ніни — чимало її текстів присвячені нашій дітворі, культурно-освітній темі та театрові. Вона своїм творчим мистецтвом, гарною українською мовою заворожує. У своїй творчості письменниця торкалася різних тем, багато уваги приділила антиукраїнському теророві в часи комуністичної займанщини.

Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року у Києві. В часи горезвісного червоного терору в Україні багато українців, щоб уникнути поневолення, залишали рідну землю і мандрували в світ за очі, щоб зберегти життя. На цій хвилі молоденька Ніна опинилася у Львові, який став для неї рідним містом. Тут вона здобула середню освіту — 1958-го закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Народилася в Києві, але у місті Лева сформувався її письменницький талант. Старовинне місто звабило Ніну своєю неповторністю, своїм живим стилем та особливим колоритом кожної з його вуличок. Місто славиться великою кількістю видатних культурних місць і пам’яток архітектури. Все це — історія, пов’язана цікавими легендами, з якими Ніна серцем і душею споріднилася назавжди. Її цікавило місто та люди духовні, потреби її однолітків, які поруч з нею виростали на вулиці Городоцькій. Художній світ Бічуї — особливий. Бо в основі його — духовний світ кожної людини: багатогранний, дивовижний, незбагненний і цікавий. Ось як сама Ніна розказувала про себе: «Незважаючи на те, що в той час йшла війна, мама навчила мене читати, ко0ли мені було п’ять років. Розпочала я з поважних книжок — інших не було. Першою книгою, яку прочитала, була повість Марка Твена «Принц і жебрак». Коли пішла до школи, зошитів не було. Писала на полях газети — пером. Чорнило робили з ягід бузини. Такою наукою я вростала в творче письменство».

Після закінчення Львівського державного університету Бічуя працювала в редакціях періодичних видань, Театрі юного глядача, а в 1989-1997 рр. була редактором «Просвіта». Для дітей написала цілий ряд цікавих книг — «Шпага Славка Беркути», «Канікули у Світлогорську», «Яблуня і зернятко», «Звичайний шкільний тиждень». Вона також є автором книжок «Дрогобицький звіздар», «Квітень у човні», «Родовід», «Десять слів поета», «Бенефіс», «Землі роменські» й інші. За свою письменницьку майстерність отримала почесний Орден усмішки. Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Свого часу кавалерами цього ордена стали Іван Павло II, Далай-лама, Мати Тереза, шведська письменниця Астрід Ліндгрен.

Дитячий світ — трохи гостріший і, можливо, іноді й жорстокіший, але завжди щиріший, в якому вихователь гартує повно цінність майбутньої людини. Молодість для кожного з нас стає джерелом усього на світі, з неї людина виростає. І саме про це — книги Ніни Бічуї, що люди виростають із дитинства, і це — очевидне, а також ключове завдання, через яке треба надійно пройти. Її твори, написані понад 30 років тому, вони не втрачають своєї актуальності і досі. У своїх творах письменниця порушила важливі морально-етичні проблеми, цікаві в минулому, сучасному та, маємо надію, і в майбутньому.

Так, повість Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» була надрукована 1968-го. Події в ній розгортаються у Львові в 1960-х рр., героями твору є учні 7-Б класу Славко Беркута, Юлько Ващук, Ліля Теслюк і Стефко Вус. Або книжки «Землі роменські» (2003) та «Великі королівські лови» (2011). У душах її ліричних героїв зійшлося минуле та майбутнє, там тривають в її думках гарячі суперечки, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див, часто ніким не помічені, але Ніна їх старанно спостерігає. Свої осмислення та спостереження вона вміло вкладає у своїх творчих персонажах і ставить за їхньою допомогою життєві проблеми вибору, показує їм два обличчя — добра та зла. Ніна вміє спостерігати, а що головне, ці спостереження поставити в такому порядку, щоб вони принесли сподіваний результат. Герої Ніни Бічуї — у постійній дорозі, найчастіше — до самих себе. Вони взаємно пізнають себе, і водночас пізнають світ таким, яким він є наяву і до якого їм слід прямувати. У творах Ніни є глибока філософська педагогіка, вона в мистецькій формі осмислює те, що є цінним і спрямовує в русло доброти, майбуття та розуміння. Письменниця пише не тільки для дітей, але й для дорослих для вчителів і батьків є своєрідним виховним дороговказом.

Її твори перекладені багатьма мовами світу. Одночасно вона також черпає знання з літератури зарубіжних країн. Ніна займається перекладами з польської — Ольгу Токарчук, Єву Островську, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна й інших. Крім цього, вона читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка і в цей період перевидає деякі новели й повісті, які згодом були зібрані в книжці «Землі роменські» (Львів: Піраміда, 2003), а за сім років ці ж твори було видано книжкою «Великі королівські лови» (Львів: Піраміда, 2011) — попри те, що тексти вийшли з-під пера авторки три-чотири десятиліття тому, читач сприйняв їх, як написані щойно, через талант педагога.

Багато текстів письменниця присвячує історичним постатям (Юрієві Котермаку, Ніко Піросмані, Лесі Українці, Лесеві Курбасу, Миколі Кулішу й іншим. Письменниця має цінну творчу спадщину історичної новелістики, її форма опису і жанр — вельми рідкісні в нашій літературі. Особливої уваги заслуговують такі її твори — «Дрогобицький звіздар», «Повісті», «Квітень у човні», «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета», «Великі королівські лови» та дуже цінні книжечки для дітей. Зрештою, в тому й цінність літератури, що кожен письменник в своєрідний спосіб передає те, що він відчуває. Наприклад, Ніна описує історію з Алімпієм (новела «Сотворіння таїни»), не надто відомий був і Юрій Дрогобич (оповідання «Дрогобицький звіздар»), що ж до Лесі Українки, то у «Білій віллі» вона намагається сказати про те, чого ніхто не знав, але про це також точно ніхто і не писав. Шкода, що письменниця дуже мало писала про себе і свою родину. Щастя їй і здоров’я!