27 березня – Міжнародний день театру

Міжнародний день театру відзначається щорічно 27 березня з 1962 року. Він був заснований у Відні на IX конгресі Міжнародного інституту театру. Вшановуючи це чудове свято, яке святкують не тільки актори, а й сценаристи постановники, гардеробники, бутафори, хореографи, освітлювачі, гримери і костюмери, хотілося б привітати всіх,  хто має хоч найменше відношення до театру.

Театр, театральне мистецтво, багато століть для людства котре вже має у 21 столітті телебачення, Інтернет, 3-Д, є незмінно улюбленим, особливим, часом загадковим видом мистецтва, без якого ми не уявляємо свого життя.

Театр – це завжди атмосфера свята, духовності, високої культури.

Усім відомий вислів Уільяма Шекспіра – «Весь світ – театр, а люди у ньому – актори...» коротко і як найповніше характеризує зв’язок театр з реальним життям. Міжнародний день театру – є справжнім святом не тільки для акторів сцени, але й для мільйонів глядачів.

Книжкова виставка знайомить з історією та корифеями театру.

 

Свято Благовіщення – одне із найбільших весняних свят.

Слово «Благовіщення» означає добру, радісну звістку про те, що почалось звільнення роду людського від гріха та вічної смерті. Архангел Гавриїл був посланий Богом в місто Назарет до Пресвятої Діви Марії і повідомив, що Господь обрав її бути Матір’ю Божою. Ангел з’явився в будинок праведного Іосифа, коли Марія читала Священне Писання, і сказав: «Радуйся, благодатна! Господь з тобою! Благословенна ти між жонами». Далі ангел повідомив, що Марія народить сина і має назвати його Ісусом. Марія відповіла, що вона раба Господня і хай буде так, як хоче Бог.

В церкві в цей день святять проскури, а господарі випускають із хлівів тварин, щоб чули весну. На Благовіщення дівчата біля церкви танцювали перший весняний хоровод – «кривий танець». Наші предки щиро вірили – якщо на Благовіщення дівчина, йдучи по воду, знайде квітучий первоцвіт – цього ж року вийде заміж. А та, яка хоче стати гарнішою, має налити в миску холодної води, пустити плавати первоцвіт (пролісок) і вмитися цією водою.

Кажуть, що на Благовіщення птахи гнізда не в’ють і не несуться. «Благовіщенське яйце під курку не кладуть». У це свято особливо грішно працювати на землі. Вважається, що від Введення до Благовіщення треба дати землі відпочити. На Благовіщення Господь «благословить усяке дихання», і після цього дня можна розпочинати роботи в полі, все буде добре рости, квітнути й колоситися.

Чимало народних прикмет пов’язані зі святом Благовіщення. Ось деякі з них. Яка погода на Благовіщення, така і на Великдень. Якщо на Благовіщення сонце сходить на чистім небі, то весна рання, якщо в полудень – середня, якщо ясно ввечері – пізня. Якщо ніч проти Благовіщення тепла, то весна буде дружна; якщо за ніч мокрий рушник висохне надворі – рік буде врожайний, якщо наполовину висохне – на середній урожай, а якщо залишиться мокрим чи замерзне – буде мокре літо. Благовіщення без ластівок – холодна весна. На Благовіщення гарна погода – гарний врожай.. Якщо на Благовіщення летить сніг – літо неврожайне. Якщо на Благовіщення півень на порозі нап’ється, то на Юрія (6.05) віл напасеться.

В бібліотеці ліцею оформлено книжкову виставку до свята.

 "Я не напишу жодної сторінки, жодної фрази, що їх не змогли б прочитати діти, для яких я творю і яких я дуже люблю."

                                                Жуль Верн

24 березня виповнюється 120 років від дня смерті Жюля Верна(1828-1905 рр.)

Жюль Верн - відомий французький географ і письменник, класик пригодницької літератури, один з основоположників наукової фантастики, майстер романа мандрів і пригод та блискучий пропагандист науки. Романи Верна швидко завоювали неймовірну популярність читача та зайняли друге місце за перекладом в світі.

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ЖУЛЯ ВЕРНА:

– Народився майбутній письменник 8 лютого 1828 року в  сім’ї адвокатів. Жуль був найстаршим із п’яти дітей. Він міг стати юристом, якби дослухався до своїх батьків. Але його захоплення творчістю підтримав сам Олександр Дюма, запропонувавши Вернові випробувати себе в літературі.

– У 11-річному віці майбутній письменник вперше спробував вирушити в подорож. Він втік з дому, записався юнгою на корабель, що прямував до Індії. Батьки вчасно стали йому на заваді.

– Жуль Верн упродовж більшої частини життя подорожував. Отримані враження давали йому натхнення для творчості.

– Він був прийнятий до складу Географічного товариства Франції, хоч і не був вченим.

– Згодом письменник придбав одну за одною цілих три яхти, на яких можна було перетнути навіть Атлантичний океан.

– У романі “Париж в ХХ столітті” Жюль Верн передбачив появу відеозв’язку, факсу, телебачення і  електричного стільця. Але видавець повернув автору рукопис, обізвавши його “ідіотом”.

– Марко Вовчок, видатна українська письменниця, була особисто знайома з Жулем Верном. Французький майстер пера надав їй виняткове право перекладати свої твори.

– Жуль Верн міг писати понад п’ятнадцять годин поспіль, не виходячи з кабінету.

– Через цукровий діабет письменник незадовго до смерті втратив зір. Але продовжував писати, диктуючи свої твори помічникам.

– Організація ЮНЕСКО проводила дослідження і з’ясувала, що книги Жуля Верна побачили світ 148 мовами.

У поета тільки слово,

Тільки слово, більш нічого —

Слово правди і свободи,

Слово гідності і честі,

Слово мужності і віри,

І любові, і надії…

Іван Коваленко

Весна - це свято для всіх поетів, пора, коли все оживає і серце наповнюється теплом весняного повітря, коли сонце починає свій переможний шлях по небосхилу і хочеться жити, любити, кохати і писати вірші…
В бібліотеці ліцею відбулась зустріч « Дороги, які ми обираємо», на якій була присутня поетеса Марія Грушак з с.Голови та Світлана Мартищук,вчителька нашого ліцею, а також учні 11 класу. Поети рідного краю пишуть для себе, для своїх близьких, колег, за покликом душі і серця.
Вони представили свою поезію, таку близьку і знайому, яку діти із захопленням слухали, а потім учні читали свої вірші . Пані Марія також презентувала нову збірку «Мости, що з’єднують душі», яка вийшла друком минулого тижня, де кожен з нас в ній зможе знайти співрозмовника та порадника, якого кожній людині так хочеться зустріти у цьому світі.
Діти і бібліотекар подякували поетам за їх творчість , побажали натхнення, творчих успіхів та вдячних читачів. Пані Марія подарувала для читачів бібліотеки свої три нові збірки завдяки спонсору Петру Філипчуку.

Поезія – це той дзвінкий струмок,

Що витікає з надр душі твоєї,

Це мрії у тлумаченні думок,

Що з вірою вселяються в надію!

Поезія – це струни відчуттів,

Це музика Вселенської любові,

Поезія – це скарб усіх віків,

Це діамант величиною в слово!

21 березня - Всесвітній день поезії - свято, яке відзначається щороку в день весняного рівнодення.

Всесвітній день поезії – гарна нагода познайомити юних читачів нашої бібліотеки з поетичним доробком поетів рідного краю.

І цього дня в ліцеї бібліотекар Оксана Шпитчук та вчителька української мови і літератури Світлана Шайваровська разом з учнями 7 класу організували зустріч «Сходинки людської душі» з поетесою Марією Грушак, яка презентувала свою третю збірку «Мости, що з’єднують душі». Під час зустрічі учні дізналися про життєвий і творчий шлях Марії Андріївни, отримали відповіді на питання, які їх цікавили. Вкінці зустрічі пані Марія подарувала свої збірки учням та вчителям.

Також хочеться подякувати спонсорам , які посприяли тому, щоб учні могли отримати збірки: Ользі Павловській, Петру Філипчуку, Світлані Шайваровській.

Поезія – це той дзвінкий струмок,

Що витікає з надр душі твоєї,

Це мрії у тлумаченні думок,

Що з вірою вселяються в надію!

Поезія – це струни відчуттів,

Це музика Вселенської любові,

Поезія – це скарб усіх віків,

Це діамант величиною в слово!

Кажуть, колись один із письменників вибудував своєрідну шкалу людських радостей. В цьому переліку були багатство, любов, слава, влада… І кожна з цих радостей не могла наситити повністю людське життя, і тільки на вершині цієї шкали сіяла величним світлом вища радість, котра може завоювати людину повністю – це радість творчості.

Поезія подібна властивостями до алмазу, але не має його твердості. Поезія – це голос істини, голос правди, який єднає серця. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати не лише націю, а й об’єднати людство.

« Поезія – це не « найкращі слова в найкращому порядку», це вища форма існування мови»,- сказав Йосип Бродський.

Завдання поезії – розтривожити душу, примусити людину відгукнутися. Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик.

Поезія — це не лише мистецтво, але й засіб вираження почуттів, емоцій та думок, що переповнюють наші серця. Вона здатна об’єднувати нас у спільному відчутті краси, вразити глибини душі та допомогти знайти відповіді на складні питання. Нехай цей день стане приводом для вшанування поетів минулого та сучасності, чиї твори назавжди залишаються джерелом натхнення. Давайте сьогодні зануримося у світ поезії, де кожне слово — це крилатий політ думок і почуттів. І нехай вірші завжди супроводжують нас у нашому житті, надаючи сенсу та глибини нашим переживанням.

 

Дорослі і діти 20 березня відзначають Всесвітній день казки. Це свято з’явилося за ініціативи Швеції у 1991 році.

Казки – один із головних елементів культури будь-якого народу, один з основних видів усної народної поетичної творчості, чарівний світ фантазії, цікавих пригод та зустрічі з улюбленими героями, які навчають мудрості, виховують у дітей кращі людські риси: добро, справедливість, відвагу та мужність.

Перші казки з’явилися ще у давні часи, коли люди почали розповідати різні історії про своє життя та навколишній світ. Саме вони і стали основою виникнення казок. У давнину казки передавалися усно, але з часом їх почали записувати, щоб зберегти для наступних поколінь.

Бібліотека хоче нагадати, що казка – це народно-поетичний або писемно-літературний твір про вигадані події чи осіб, іноді за участю фантастичних сил, який має повчальну мету. «Забута казка – це золоте намисто, яке впало на морське дно» - кажуть старі люди. Чи задумувались ви над тим, чому живуть і не вмирають народні казки! А безсмертні вони тому, що в них живе і не вмирає сам народ, казки упродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти і милосердя. Гортаючи сторінки улюблених казок, ви зрозумієте, що казки – то наші великі вчителі. Мистецтво казки полягає в тому, що вона гармонізує людину з навколишнім світом з одного боку, а з іншого - координує її в суспільстві, світі, вигаданому людьми.

Казки - один із головних елементів культури будь-якого народу. Такі народні твори переказувалися та переказуються з покоління в покоління. Є казки для дітей, є і для дорослих.

Відомий вчений Альберт Ейнштейн казав: «Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумними, читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони стали ще розумнішими, то читайте їм ще більше казок».

 

19 березня 2025 року святкує своє  95-річчя Ліна Костенко — одна з видатних поетес сучасності, майстриня слова, чий творчий спадок став безцінним для кожного покоління. Її поезія пронизана глибокими роздумами про свободу, людську гідність, любов і болючі моменти історії. Ліна Костенко — авторка, чий голос був і залишається пророчим у всіх сенсах цього слова. Вона не боялася висловлювати свою думку, навіть коли це вимагало відваги і відповідальності перед народом. 

Ліна Костенко народилася у 1930 році у Ржищеві. Батько поетеси, педагог і поліглот Василь Костенко самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети. У 1936 році його як “ворога народу” засудили на 10 років концтаборів.

Писати Ліна почала в літературній студії при журналі “Дніпро”, якою опікувався Андрій Малишко, друкуватися почала в 16 років. На відмінно закінчивши школу, вступила спочатку в Київський педагогічний інститут імені Ґорького (тепер імені Михайла Драгоманова), а потім продовжила навчання в Московському літературному інституті Ґорького.

Дитинство Ліни Костенко пройшло в роки Другої світової. Вона мало розповідає про це, але в поезіях можна зустріти рядки про “балетну школу” замінованого поля та “дитинство, вбите на війні”.

Коли ж у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення, Костенко несподівано з’явилася на публіці під час нагородження Орденом Почесного легіону Франції. Уперше за останні 12 років письменниця дала інтерв’ю телеканалу “Київ”, у якому розповіла, що не припиняла працювати, навіть коли під Києвом точилися бої.

“Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну. “Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім узяла себе в руки й почала писати, писати і все. А інші люди кожен у своїй професії робить своє”, — розповіла письменниця.

У радянські часи Ліна Костенко брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок 2011 року.

У 1967 року Ліна Костенко разом з Павлом Тичиною та Іваном Драчем номінована на Нобелівську премію з літератури.

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського й Чернівецького університетів. Лауреатка Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»). Лауреатка Премії Антоновичів (1989, за «Сад нетанучих скульптур»). Лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000).

Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

Відмовилася від звання Героя України: «Політичної біжутерії не ношу!»

Ліна Василівна і зараз долучається до військових зборів. У сучасній українській традиції входить у перелік найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Твори Ліни Костенко розміщені на сайті  Бібліотеки Української Літератури Укрліб. Читайте твори видатної письменниці сучасності.

Ліна Василівна – символ незламності та сили духу для кількох поколінь українців.

Ще трохи, трохи — й зацвітуть морелі,

і облетять, як сон кореневищ.

Війна малює кров’ю акварелі.

Її палітра — попіл пожарищ.

Її пейзаж — руйновище кварталів.

Порожніх вулиць вицвіла пастель.

Хіба що десь крізь стогін з-під завалів

якийсь тюльпанчик раптом проросте.

(Нова поезії Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)

  

 

 

19 березня минає 130 років від дня народження українського поета, перекладача і одного із неокласиків – Максима Тадейовича Рильського. Саме його перу належать такі поезії, як «Слово про рідну матір», «Троянди і виноград», «Дощ (Благодатний, довгожданний…), «Мова», «Яблука доспіли, яблука червоні…» та ін.

Максим Рильський — ім’я, яке звучить як мелодія, сплетена з рядків поезії, що тягнуться в часі, даруючи світлу красу й глибину. Він був не лише майстром слова, а й душею своєї епохи, що переживала та трансформувалася. Слово його було водночас просте і велике, як сама природа, що його надихала. У його поезії немає місця метафорам, які би не були випробувані реальним життям. Він умів бачити те, що приховано від інших: дощі, що стихають, луги, що тануть у туманах, а з ними й думки — світлі й глибокі. Його вірші — це спроба пояснити нескінченний всесвіт через найпростіші образи: ластівки, що майже відчуваються в повітрі, річки, що ніжно огортають землю, дерева, що розмовляють між собою у тиші ночі. І все це — як натяки на вічність. Рильський вмів зупиняти час, знаходити красу в буденності, піднімати прості речі до рівня високої поезії. Він відкривав у повітрі щось невловиме, але важливе для кожної людини. Не раз його слова звучали, наче музика, і змушували зупинятися, задумуватись, вдихати цей світ. І серед всіх поетів, які творили в Україні, саме Максим Рильський вмів так майстерно поєднувати універсальність з українською глибиною, що кожен його вірш звучав, немов живий організм. Рильський був поетом, який не просто писав, а відчував час, в якому жив. Історія й культура його країни були для нього не абстракцією, а частиною його самого. В його віршах переплітаються глибока пошана до минулого і вірність сучасності, спроба осмислити майбутнє, не втрачаючи того, що складає основу душі народу. Так, він був поетом, який розумів, що велика поезія народжується не від великих подій, а від вміння сприймати красу життя в найменших його проявах. І, мабуть, тому його слова звучать як спокійна музика, що пливе через століття, нагадуючи про те, що справжня поезія — це не лише те, що сказано, але й те, що лишається між словами.

Дитинство та юність

Максим Рильський народився 19 березня 1895 року у Києві. Батько Максима Рильського – Максим Тадейович був відомим українським етнографом, економістом та суспільно-культурним діячем, походив із родини багатого польського пана Розеслава Рильського та князівни Трубецької.

Після смерті батька сім’я майбутнього поета переїхала до села Романівка (Житомирська область), де народилася мама Максима Рильського Меланія Федорівна. Навчання хлопчика спершу почалося вдома, потім він опановував науки у приватній гімназії Володимира Науменка у Києві. У цей час юнак деякий час проживав у родині Миколи Лисенка.

Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира, пізніше – на історико-філологічний факультет Народного університету. Але ні той, ні інший так і не закінчив.

Максим Рильський багато займався самоосвітою, вивчав іноземні мови, цікавився музикою. 1919-1929 – це роки, коли він працював учителем у селі Романівка, київській залізничній школі, робітфаці столичного університету, інституті лінгвістичної освіти.

На крилах творчості

1910 року вийшла друком перша збірка поезій Максима Рильського «На білих островах». Незважаючи на юний вік поета, його поезії отримали чимало схвальних відгуків. Микола Зеров так відреагував на збірку: «З’явилася невеличка, свіжа, сливе, дитяча книжечка його перших поезій, яку однаково прихильно зустріли у всіх тодішніх таборах літературних». А Борис Олійник скаже, що «Це була заявка непересічної творчої особистості, що виросла в істинно класика літератури...».

Чимало місця у першій збірці юнак відвів коханню. Яскравий приклад цьому – поезія «Очі»:

На лоні ночі

Зірки сновійні -

Я все за очі

Оддав би мрійні.

Як очі сяють

У тебе, мила,

Як їх кохаю –

Сказать несила.

Загалом же у творчому доробку Максима Рильського було більше трьох десятків збірок, статті з публіцистики, чверть мільйона рядків поетичного перекладу з 13 мов світу.

Сам же Максим Рильський вважав, що його шлях у літературі розпочався збіркою 1918 року «Під осінніми зорями». Перше видання книги вмістило 156 поезій.  Чимало уваги поет приділяв плинності життя, життю і смерті – одвічним темам. Саме їх Рильський і підіймає у поезії «Молюсь і вірю»:

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,
Кленусь тобі, моє дитя.
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

А в 1920 році він став чи не наймолодшим членом літературної когорти неокласиків, до якої також входили Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Дмитро Загул та інші. Відповідаючи на питання: хто вони – неокласики, Рильський писав: «– А хто такі класики, знаєте?... Це ті, що створили невмирущі твори. «Нео» ­– новий. Неокласики – нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,– учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український грунт, прищепити їй пагони класичної спадщини».

Незважаючи на те, що ідеологічна ситуація в 20-30-хх років залишала бажати кращого, Максим Рильський невтомно працював над виходом нових збірок. Так, 1925 року з’являється збірка «Синя далечінь», 1926-го – «Тринадцята весна», 1929-го – «Де сходяться дороги» та «Гомін і відгомін».

Постать Максима Рильського викликала інтерес НКВС у 1931 році. Поет отримав звинувачення в тому, що він причетний до контрреволюційної організації – Спілки визволення України. Через півроку поета було звільнено за відсутності доказів.

Після звільнення Максим Рильський випустив збірку «Знак терезів» (1932 року) та віршовану повість «Марина» (1933 рік). З часом із поетичного поля поета зникають теми інтимно-особистісні. На перший план виходять патріотичні. У повоєнні часи йому доводиться стати «рабом системи» – він пише поезії, що входять до таких збірок, як «Чаша дружби» (1946), «Вірність» (1947), «Мости» (1948), «Наша сила» (1952), «Сад над морем» (1955) та інші.

Талановита людина – талановита у всьому

Максим Рильський – не лише талановитий поет. Він також зробив чималий внесок у розвиток історії літератури. Він мав праці і з мистецтвознавства, фольклористики, мовознавства, зокрема стилістики та лексикографії української мови, теорії перекладу.

Наукова робота Рильського мала своє визнання. 1943 року його було обрано академіком АН УРСР та 1958 року – академіком АН СРСР. Максим Рильський також став головою правління Спілки письменників України, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії.

Тяжка хвороба – рак – забрала життя Максима Рильського 24 липня 1964 року.

Юрій Андрухович – знакова фігура в сучасній українській літературі. Він – поет, прозаїк, есеїст, перекладач.

Народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Віце-президент АУП (1997-1999).

У юності Юрій був лідером відомої літературної групи Бу-Ба-Бу («бурлеск-балаган-буфонада»), яка об’єднала авторів з Києва, Львова, Станіслава. Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом».

На початку 90-х років разом з Ю. Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році – за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 80-х відомий як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. З 1991 року публікується у великих літературних журналах України. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Певний час був радником мера Івано-Франківська з питань культури.

У 1997 році в Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості».

Кілька років вів рубрику «Парк культури» у загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п’ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» № 10, 2000 р.). Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Ю. Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996 році Володимиром Ешкілевим). Його твори перекладені 8 європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії. У російському перекладі видана невелика збірка віршів (пер. А.Макарова-Кроткова та І.Кручика, «Дружба народів», поч. 1990-х); роман «Рекреації» (пер. Ю.Ільїн-Король, «Дружба народів», № 5, 2000).

Також Юрій Ігорович є автором збірок поезій: «Небо і площі» (1985р.), «Середмістя» (1989 р.), «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.), «Пісні для Мертвого півня» (2004 р.), романів: «Рекреації» (1992 р.), «Московіада» (1993 р.), «Перверзія» (1996 р.), «Дванадцять обручів» (2003 р.), книг есе: «Дезорієнтація на місцевості» (1999 р.), «Диявол ховається в сирі» (2006 р.). У 2007 р. вийшла книга «Таємниця». Автор перекладів українською мовою п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006 р.).

Твори Ю. Андруховича перекладено і видано окремими книгами в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Словаччині, Швейцарії, Іспанії, Чехії, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Данії. Письменник є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п’ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета», а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Поетичні твори Ю. Андруховича покладені на музику гуртами «Мертвий Півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», «Karbido» тощо, які є досить популярними серед молоді.

Твори Андруховича відзначені престижними закордонними нагородами:
•1993 — лауреат премії Благовіст
•1996 — лауреат премії Рея Лапіки
•2001 — лауреат премії ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина).
•2005 — лауреат премії миру імені Ремарка, Оснабрюк, Німеччина.
•2006 — лауреат премії Книжкового ярмарку у Лепцігу «За європейське взаєморозуміння».
•2006 — лауреат Літературної премії Центральної Європи Angelus за роман «Дванадцять обручів» (пол. Dwanaście kręgów — перекладач Катажина Котинська).
•2014 — лауреат Премії імені Ханни Арендт (Німеччина)
•2016 — Медаль Гете
•2017 — лауреат Премії Вілениці (Словенія)
•2019  - лауреат премії ім. Вацлава Буріана, за культурний внесок у центральноєвропейський діалог.

 Він - в серці!

Під час його виконання - мурахи по шкірі!
Він те, чим ми пишаємось!
Його мотив надихає!
Він - Державний Гімн України!
Слава Україні!

10 березня - День Державного Гімну України, одного з головних символів держави поряд з прапором і гербом.

Звуки Державного Гімну викликають гордість, відчуття причетності до історії та сучасності своєї держави, бажання робити все можливе, щоб ця потужна урочиста мелодія частіше звучала як в Україні, так і за її межами.

Музична редакція пісні «Ще не вмерла України і слава, і воля» офіційно ухвалена Верховною Радою України 15 січня 1992 року.

Народні обранці, зваживши на пропозицію тодішнього Президента України Леоніда Кучми, слова Чубинського «Ще не вмерла Україна» замінили на «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Гімн у перекладі з грецької мови означає святкова пісня і є одним із символів будь-якої держави, ідентифікуючи її на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях.

Історія створення Державного Гімну України

Михайло Вербицький — один із перших композиторів-професіоналів Галичини, яскравий представник національної композиторської школи. У 1863 році він написав музику на вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Історія створення українського гімну починається 1862 року, коли український етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна».

Цей вірш він написав під впливом гімнів двох інших держав – Польщі та Сербії. Є перекази, що в нього на помешканні було зібрання української громади, на якому були студенти з Сербії, які заспівали свій гімн-пісню, яка йому дуже сподобалася і схвилювала його. Він, залишивши своїх гостей, в іншій кімнаті написав вірш „Ще не вмерла Україна”, який того ж дня прочитав своїм гостям. А от музика на цей вірш писалася багатьма композиторами протягом багатьох років.

Одразу після написання вірша його поклав на музику друг і однодумець П. Чубинського М. Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині, і час від часу звучала до початку XX ст.

Згодом музику до вірша П. Чубинського створив і К. Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П. Чубинського і М.Вербицького.

На хвилі піднесення українського патріотичного і духовного життя в 60-х роках XIX ст. в одному із львівських журналів було надруковано вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш сподобався М. Вербицькому своїм патріотичним змістом, легкістю форми, і він поклав його на музику спочатку як солоспів у супроводі гітари. Згодом М. Вербицький зробив із пісні солоспіву хорову композицію. На тлі інших пісень духовно-патріотичного змісту «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, передбаченням його духовного відродження. Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало соборність українських земель.

У наш час як Державний Гімн України було затверджено слова першого куплету і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького.

 

І знову – березень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета Т.Г.Шевченка. Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Великого Кобзаря, яка у своїй величі була, є і залишається ні з чим незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення.
Т.Г.Шевченко – це слава і гордість українського народу. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею. Він росте і й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка.
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.

 

Народилася вона 8 березня 1960 року в селі Ценява Коломийського району. Закінчила Коломийську середню школу №2, пізніше - Івано-Франківський педінститут, сьогодні є професором кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Крім наукової праці, Ольга Володимирівна займається літературною творчістю, є членом Національної спілки письменників України.

Лауреат  міської премії ім. Івана Франка за книгу «Соната для коханого», літературної премії ім. Бориса Нечерди за збірку віршів «Джоконда», обласної премії ім. Василя Стефаника за збірку поезій "Пектораль", Ґран-прі Міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова-2012" за роман "Дівчинка на кулі". 

Книжкова виставка знайомить користувачів із щедрим творчим та науковим набутком Ольги Слоньовської. Адже вона - автор понад 50 книг,  серед яких - збірки поезій («Гілочка глоду», «Гердани», «Силуети яблунь і коханих» та ін.), книги пам'яті полеглих воїнів-афганців Івано-Франківщини («В Афганістані, в «чорнім тюльпані», «Це потрібно не мертвим. Це потрібно живим»), наукова монографія «Слід невловимого Протея: Міф України в літературі української діаспори», підручники та посібники з української літератури для учнів загальноосвітніх шкіл, диференційований буквар «Хрещатий барвінок» (у співавторстві) та інші навчальні матеріали.

У березні світ відзначає Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир, прагнучи привернути увагу урядів і громадськості до фактів гендерної дискримінації. Свято започатковано Організацією Об’єднаних Націй у 1977 році, щоби сприяти розвитку світової спільноти. Міжнародний жіночий день – це про усвідомлення прав жінок, свободу вибору та повагу, справедливість і можливості, солідарність та співпрацю.

8 березня весь світ  відзначає Міжнародний  день прав жінок і миру. Ці поняття глибоко символічно пов’язані – роль жінки у сучасному світі важко переоцінити. Навіть на рівні міжнародного законодавства закріплено право жінки брати участь у встановленні миру та безпеки. А українська жінка в очах світу є символом незламності та сили духу.

Українські жінки завжди вирізнялися силою характеру, жагою до свободи та рівноправності, вмінням поєднувати в собі тендітність та силу волі, ніжність та незламність. Визначні українські жінки вплинули на розвиток і становлення нашої держави. Протягом усієї багатовікової історії щиро вболівали за свою країну.

Наші жінки – це справжні героїні, які захищають рідну землю нарівні з чоловіками, борються за свободу та незалежність України на фронті й у тилу, волонтерять, лікують і рятують життя, наближаючи Перемогу.