День Соборності

Яка ж вдалась сьогодні днина,

Що хочеться співать пісень!

Моя соборна Україна

Знов зустрічає новий день!

22 січня в Україні відзначається величне національне свято – День Соборності України. День Соборності відзначається щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року.

У бібліотеці підготовлено книжкову виставку під назвою «Під стягом Соборності і Незалежності», на якій представлена література,  що висвітлює найважливіші події в історії України – передумови й причини об’єднавчого процесу, тернистий шлях України до соборності, ідеї побудови української, самостійної, соборної Держави. Виставка знайомить з літературою,  яка розповідає про досягнення українського народу, про здобуті ордени доблесних воїнів, про мужній дух українського народу, знайомить читачів з  діячами, які боролись за об’єднання всіх демократичних сил  словом і багнетом, намагаючись відродити незалежну, соборну, українську державу. 

До 130–річчя від дня народження П. Г. Тичини (1891–1967), українського поета, державного та громадського діяча

Я завше там, де труд, де людно,

                      де разом: думка й почуття.

                     Без чистоти творити трудно,

                     без творчості – нема життя!

                                           Павло Тичина

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. у родині сільського дяка на Чернігівщині.

З дитячих років майбутній поет виявив хист до музики, малювання та віршування. За порадою вчительки Серафими Морачевської у 1900 році батьки віддали 9-річного хлопця в монастирський хор при Троїцькому монастирі у Чернігові. Майбутній поет навчався в Чернігівському духовному училищі, а згодом – в Чернігівській духовній семінарії.

Перші вірші Павло Тичина пише  у 1906 році під впливом поезій Олександра Олеся та Миколи Вороного. Знайомство з Михайлом Коцюбинським остаточно вплинуло на формування Тичини-поета.

1912 року в журналі «Літературно-науковий вісник» було уперше надруковано твір Тичини – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». 1913 року Павло Тичина у газеті «Рада» та в журналі «Світло» опублікував оповідання «Спокуса», «Богословіє» та «На ріках вавілонських».

У 1913—1917 роках, навчаючись у Київському комерційному інституті, молодий поет працював у газеті «Рада», в редакції журналу «Світло», був помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, подорожував із капелою К. Стеценка «Думка», організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича) та виступав з ним до 1923 року.

Вихід у світ збірки віршів «Сонячні кларнети» 1918 року став подією величезної ваги в новітній українській літературі. Книга відразу поставила 27-річного поета Павла Григоровича Тичину поруч із першорядними митцями українського відродження.

В першій половині 20-х років XX століття Україна стає членом СРСР, а Тичина — провідним українським радянським поетом. Збірки поезій  «Плуг» (1920) та «Вітер з України» (1924) принесли йому славу «співця нового дня». Поет працює в журналі «Мистецтво», у видавництві «Всевидав», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка.

У 1923 році П. Тичина переїздить до столиці України – Харкова, працює в журналі «Червоний шлях», вивчає східні мови та стає діячем щойно заснованої Асоціації сходознавства. З 1929 р. Павло Григорович Тичина — дійсний член Академії наук Української РСР.

 У Харкові поет багато пише та стає членом літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури), за приналежність до якої його обвинувачували в «буржуазному націоналізмі».

У 1934 році Павло Григорович повертається до Києва – нової столиці України. У 1936-1939 та 1940 –1943 роках він очолює Інститут літератури АН УРСР. В умовах антиукраїнського терору поет починає створювати поезію в стилі «партійно витриманих» книжок (збірки «Чернігів», «Партія веде», «Перемагать і жить!», «І рости, і діяти», «Зростай, пречудовий світе»  та інші). Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941– 1945 рр. посилила «партійну витриманість» поезій Тичини («Ми йдемо на бій», «Перемагать і жить!», «День настане» та інші).

Попри працю на державних посадах (1943 – 1948 рр.– міністр освіти УРСР, 1953 – 1959 рр. – голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу,  П. Г. Тичина не полишає поетичної творчості. У світ виходить  низка  збірок повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти», «Могутність нам дана», «На Переяславській Раді», «Ми свідомість людства», «Зростай, пречудовий світе», «Тополі арфи гнуть», «Срібної ночі», «Вірші» та інші.

Павло Григорович. Тичина – лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962), Герой Соціалістичної Праці (1967), член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Творча спадщина митця крім великої кількості поетичних збірок налічує п'ятнадцять великих поем. Павло Григрович Тичина самотужки опанував більше десяти іноземних мов і робив численні переклади (О. Пушкін, О. Блок, Янка Купала, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, ін.).

Поет не відгукнувся на літературне відродження середини XX століття і навіть виступив з осудом шістдесятників. З часом його поезія почала звучати явним анахронізмом.

Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, Павло Григорович Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших українських радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис.

П.Г. Тичина - знакова постать, митець епохальних протиріч, ліричний талант світового масштабу, затиснутий догмами радянської доби. Світ поезій Тичини - це неповторний світ класика, великі мовні коштовності, вірші кобзаря і філософська медитація…

Павло Григорович Тичина належав до найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала не лише літературу, а й інші види мистецтва. Він був неперевершеним перекладачем із 40 мов світу. Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком, зводили характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності. Та ось як сказав про генія визначний історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате надбання попередніх поколінь. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю…Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа…»

Ернст Гофман, німецький прозаїк, композитор і художник

ЕРНСТ ТЕОДОР ВІЛЬГЕЛЬМ АМАДЕЙ ГОФМАН

(1776-1822)

24 січня - 245 років від дня народження Ернста-Теодора-Амадея Гофмана (1776-1822), німецького письменника-романтика, музичного критика, диригента, композитора, художника-декоратора.

Майбутній представник літературного романтизму Ернст Гофман народився у Кенігсберзі у сім’ї чиновників, але батьки розлучилися і з трирічного віку дитину виховував дядько – юрист за професією. Це мало вплив на Ернста; у 1800 році він закінчив курс юридичних наук у Кенігсберзькому університеті і пов’язав своє життя з державною службою. У вільний час займався музикою й малюванням.

Він став одним з основоположників романтичної естетики, представляв музику, як «невідоме царство», що розкриває людині сенс його почуттів і пристрастей. Гофману належить романтична опера «Ундина» (1813), симфонії, хори, камерні твори та інше.

Як літератор - Гофман класичний романтик.

З 22 по 25 січня в бібліотеці організовано виставку – персоналію, присвячену Ернсту Гофману «Людина, яка сміло з’єднала фантастичне з реальним».

У його новелах, повістях «Золотий горщик» (1814), «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» (1819), романі «Еліксир диявола» (1816) - світ представлений видимим в двох планах: реальному і фантастичному, причому, фантастичний постійно вторгається в реальний (феї п’ють каву, чаклунки торгують пиріжками і т. п.). Письменника вабила царина таємничого, позамежного: марення, галюцинації, несвідомий жах – його улюблені мотиви.