День бібліотек – це щорічне українське свято, яке відзначається 30 вересня. Це чудовий привід для проведення цікавих заходів, таких як уроки, зустрічі та тематичні вікторини, щоб популяризувати книги, читання та роль бібліотек як культурних та освітніх центрів.

У цей день в ліцеї бібліотекарем проведений бібліотечний урок «Бібліотека – твоя територія» з учнями 4 класу. Під час уроку читачі дізналися цікаві факти про бібліотеку та книгу, розгадували вікторини, розфарбовували малюнки про книгу і бібліотеку, а також виготовляли  закладки для книг і слухал

и пісні про книгу і бібліотеку.

 

 

29–30 вересня 1941 року — дати, які вічним болем відгукуються в серцях українців і всього цивілізованого світу. В ці дні ми вшановуємо роковини трагедії Бабиного Яру — місця масових розстрілів, що стало однією з найстрашніших сторінок історії Голокосту та символом звірств нацизму.

Запрошуємо вас в бібліотеку відвідати нашу тематичну виставку літератури, присвячену цій трагічній сторінці історії. Тут зібрані свідчення очевидців, історичні дослідження та художні твори, що допомагають осмислити масштаб катастрофи та зберегти пам’ять про жертв.

Ми схиляємо голови перед пам’яттю десятків тисяч невинно вбитих: євреїв, ромів, військовополонених, українських патріотів та всіх, чиї життя обірвав смертельний вирок тоталітарного режиму.

Пам’ятати про Бабин Яр – означає розуміти ціну миру, свободи та людяності. Це постійне нагадування про те, до чого призводить ненависть та ідеологія, що зневажає людське життя.

 

З нагоди 180-річчя від дня народження Івана Карпенка-Карого − українського письменника, драматурга, актора, ерудита та одного з корифеїв українського побутового театру, в  бібліотеці діє книжкова виставка «Світ за кулісами корифея театру і драматургії».

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) в сім’ї збіднілого шляхтича, який працював управителем поміщицьких маєтків. Крім Івана Карпенка-Карого з цієї творчої родини походили Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті – ціла плеяда корифеїв українського театру.

В Арсенівці Іван прожив свої перші десять років. Хата його родини не збереглася, але вирахували місце, де вона могла стояти. Там нині монумент з табличкою. Натомість панський маєток уцілів. Це все зараз входить до складу музейно-природного заповідника «Тобілевичі» – філії обласного краєзнавчого музею.

Навчався Іван Тобілевич у Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив з відзнакою у 1859 році. Проте, через матеріальну скруту, подальшу освіту не мав змоги отримати і з чотирнадцяти років почав заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міської поліцейської управи.

На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, майбутній драматург познайомився з Марком Кропивницьким, разом з яким стали учасниками аматорського театрального гуртка. Тобілевич у цьому гуртку був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися у виконанні місцевих акторів «Наталку-Полтавку», яку знав напам’ять. У 1865 році Іван Тобілевич переїхав до Єлисаветграда. Працював столоначальником  повітового поліційного управління до 1883 року включно. У Єлисаветграді він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті.

У 1870 році Тобілевич одружився з Надією Тарковською, рідною сестрою Олександра Тарковського (в майбутньому – учасника народовольчого гуртка, що збирався у будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського і діда всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського). На землі, отриманій у посаг, Іван побудував маєток, який після смерті дружини у 1881 році назвав на її честь хутором «Надія». З 1956 року «Хутір Надія» – державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

У 1883 році в альманасі «Рада» письменник надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. З цього псевдоніма згодом утворився новий – «Карпенко-Карий», що поєднує у собі імена батька митця та його улюбленого літературного персонажа Гната Карого – героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля», у якій Іван Карпович грав Назара.

Тоді ж за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам драматурга звільнили зі служби і незабаром відправили на три роки заслання (потім термін продовжили) в місто Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. Там він одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню.

У засланні письменник написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака») (1883), а також п’єси «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886). 1886 року у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, а в 1887 році було опубліковано «Наймичку». Того ж року (1886) в альманасі «Степ» вийшла драма «Бондарівна» (1884).

Навесні 1887 року Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 року).

Іван Карпович вступив до театральної трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше – до трупи іншого брата – Панаса Саксаганського. До кінця життя драматург продовжував боротися за український театр. У 1897 році на з’їзді сценічних діячів у Москві Панас Саксаганський виголосив з трибуни написану братом записку, де засуджувалися факти утисків та переслідування українського театру.

1899 року Карпенко-Карий написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини XVIII століття. У 1900 – 1904 роки створює власну театральну трупу, пише п’єси «Хазяїн» (1900), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).

Письменник залишив помітний слід у театральному мистецтві. За роки гри на професійній сцені він створив цілу галерею яскравих образів, серед яких: Прокоп Шкурат («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського); герої власних п’єс: Мартин Боруля з однойменної комедії, Терешко Сурма («Суєта») Іван («Безталанна»), Дід мірошник («Наймичка»), Потоцький («Сава Чалий»), Герасим Калитка («Сто тисяч»), Терентій Пузир («Хазяїн») та ін.

1906 року важка хвороба спонукає Карпенка-Карого залишити сцену і виїхати на лікування до Берліну. Саме там, 2 вересня 1907 року митець пішов з життя. Поховали його на кладовищі на хуторі «Надія».

Найбільше Іван Карпович прославився як драматург – він написав 18 оригінальних п’єс. Першою сатиричною комедією, що вийшла з-під пера драматурга після того, як Карпенко-Карий позбувся «гласного нагляду», була комедія «Гроші», написана ним в 1889 році. Сатирична комедія «Хазяїн» є художнім продовженням комедії «Сто тисяч». В основу сюжету п’єси «Мартин Боруля» Іван Карпович поклав невигаданий факт з життя родини Тобілевичів.

Драматургія І. Карпенка-Карого, вражаючи тематичним і жанровим багатством, своєрідно підсумувала майже столітній розвиток українського театру, піднявши його на новий рівень. Акторський талант, організаторські здібності, художньо-критичне мислення митця не лише суттєво збагатили національну театральну культуру, а, певною мірою, пролонгували і забезпечили її входження у європейський художньо-естетичний контекст, зробили український театр його невід’ємною складовою.  

П’єси українського класика продовжують ставитись на сучасній театральній сцені, вони стали основою низки фільмів-спектаклів та екранізацій, зокрема: «Мартин Боруля» (1953, реж. О. Швачко), музичний фільм «Наймичка» (1964, реж. І. Молостова, В. Лапокниш), «Сто тисяч» (1957, реж. В. Іванов), «Хазяїн» (1976, реж. Ю. Некрасов, А. Ріпко), телеспектакль «Житейське море» (1983, реж. Алла Бабенко, Василь Вітер).

На честь Івана Карпенка-Карого названо вулиці в різних містах Україна та Київський національний університет театру, кіно і телебачення.

 

 

Василь Олександрович Сухомлинський – автор 41 монографії, 600 статей, 1200 оповідань та казок. Загальний тираж його книг становить близько 15 млн примірників різними мовами світу. Його визнали класиком педагогіки ХХ століття.

Книжкова експозиція висвітлює життєвий і творчий шлях В.О. Сухомлинського, розкриває його педагогічний спадок, доробок дитячого письменника. На виставці будуть представлені його твори з фондів ОННБ, зокрема: «Серце віддаю дітям» (1969), «Народження громадянина» (1970), «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965), «Моральні заповіді дитинства і юності» (1966) та інші, а також численні монографії та статті, присвячені цій видатній людині.

 

Туризм був і є частиною людського життя. Саме ця теза в різних інтерпретаціях звучала на цьому заході, модератором якого був член НСПУ, невтомний мандрівник Василь Бабій. У вступному слові він поділився своїми спогадами про подорожі в різні країни світу, а він їх відвідав близько тридцяти. Детальніше розповідав про перебування в містах: Прага, Будапешт, Відень, Рим, Париж, Венеція, Амстердам, Стокгольм.

Мабуть, мало знайдеться людей, які не люблять подорожувати. Кожен обирає доступний спосіб. Хтось на далекі відстані, хтось на близькі, хтось автостопом із рюкзаком і спальником, хтось – із чемоданами дорогого вбрання у фешенебельних каютах морських лайнерів, хтось обирає середнє між цими двома категоріями, але всіх об’єднує дещо спільне – бажання побувати у різних «точках на карті», дізнатися щось нове, чи на власні очі побачити те, про що чув чи читав давно, доторкнутись до історичних чи природних пам’яток, і, звичайно ж, відпочити у процесі подорожі.

Ми всі – мандрівники. Просто на різні відстані. І сьогодні – наше свято. ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ТУРИЗМУ.

 

26 вересня відзначається Європейський день мов, як спосіб підтримки мовного різноманіття, двомовності кожного європейця та розвитку викладання мов у світі. Дійсно, зараз стає все більше і більше людей, які вільно розмовляють, як мінімум, однією іноземною мовою.

Мовне розмаїття – це інструмент досягнення більшого міжкультурного розуміння та ключовий елемент багатства культурної спадщини нашого континенту. Саме тому 800 мільйонів європейців заохочують вивчати більше мов у будь-якому віці.

Європейський день мов не просто нагадує про те, що існує багато мов, але ще й спонукає людей різних країн вивчати їх. Знати як мінімум ще одну мову – це не просто норма в сучасному світі, але й необхідність. У ряді держав ЄС вважається абсолютно нормальним явищем, коли діти в школах вивчають до 3 мов, причому після закінчення володіють ними майже досконало.

Мета Європейського дня мов – привернути увагу суспільства до мов, якими розмовляють у Європі, поширювати культурне та лінгвістичне різноманіття та заохочувати до вивчення мов протягом усього життя.

 

 

Міжнародний день миру встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 30 листопада 1982 р. відзначається в третій вівторок вересня, згодом Генеральна Асамблея в резолюції 55/282 від 7 вересня 2001 р. ухвалила, що починаючи з 2002 р. Міжнародний день миру буде щорічно відзначатися 21 вересня.  В Україні День миру відзначається з 2002 згідно з Президентським указом від 5 лютого 2002 року.

Міжнародний день миру є символом надії та співчуття для мільйонів людей у всьому світі, які прагнуть завершення воєнних конфліктів та створення світу без війн. Особливо це відчуття нині актуальне для нас-українців. Цей день - не лише символічна дата, але й важливе нагадування світу про те, що в нашій країні триває жорстока і кривава війна, наша земля вже не перший рік страждає від війни, яку почала Росія. Ми пережили стільки випробувань і втрат, що справді можемо сказати, що розуміємо цінність миру.

 

 Нація, котра мислить про світ  і себе в ньому категоріями

 позиченої мови, неминуче мислить несамостійно
О. Забужко

Оксана Стефанівна Забужко – українська письменниця, есеїстка і публічна інтелектуалка, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка, багатьох українських та міжнародних літературних премій.

Народилася 19 вересня 1960 року  в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями. За словами Євгена Сверстюка, Забужко вихована на «кращих естетичних традиціях». Змалечку складала віршики, які записував і збирав її батько. Батько, Стефан Іванович Забужко, – педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко, – вчителька української літератури, авторка методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

За словами О. Забужко, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк і  з 1968 р. письменниця  мешкає в Києві. Закінчила філософський факультет  та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Далі захистила кандидатську дисертацію, займалася викладацькою діяльністю як в Україні, так і в США.

Ключовими у творчості письменниці є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман «Польові дослідження з українського сексу» – стилістично новаторський і інтелектуально провокативний – став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку.

Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює в жанрі нон-фікшн. Також звертається до української історії ХХ століття. Найвидатніший, за оцінками світових критиків, роман «Музей покинутих секретів» – родинна сага. Важливою рисою письма є його зверненість до світу, доступність для українського та західного читача.

Найвідоміша її книга в жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». У цьому інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, О. Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку можна назвати «великопанською» спільнотою.

Оксана Забужко написала післямову та  переклала на українську мову роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього».

З її ім’ям пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. Поезії О. Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами.

 

Цікаві факти про День пожежника в Україні

Ось кілька несподіваних деталей, що роблять цю тему ще захоплюючою. Кожен факт – як іскра, що розпалює інтерес.

·         Найстаріша пожежна частина в Україні діє з 1873 року в Одесі і досі використовує деякі історичні інструменти для демонстрацій, поєднуючи минуле з сучасністю.

·         У 2024 році українські пожежники вперше використали дрони для гасіння лісових пожеж на Поліссі, зменшивши час реагування на 40%.

·         Жінки становлять близько 15% пожежників в Україні, і їхня роль зростає, особливо в психологічній підтримці команд – це руйнує стереотипи про “чоловічу” професію.

·         Історичний факт: під час Другої світової війни пожежники Києва гасили понад 100 пожеж на день, рятуючи культурну спадщину, як собор Святої Софії.

·         Україна експортує досвід: наші пожежники тренують колег з Польщі та Грузії, роблячи День пожежника міжнародним символом солідарності.

Ці факти не тільки дивують, але й підкреслюють еволюцію професії, роблячи святкування ще значущішим.

 

 

Щорічно у другу суботу вересня в Україні відзначають День українського кіно. Це свято всіх причетних до створення українського кіно, а також його поціновувачів.

До Дня українського кіно у бібліотеці експонується книжкова виставка «Кінематографічна Україна».

Часто, прочитавши гарну книгу, ми хочемо ще раз пережити ті емоції, які подарував нам автор. І тоді на допомогу приходить фільм-екранізація.

Екранізація дарує літературному творові «друге життя», адже разом із виходом фільму на екран починається обговорення і самої стрічки, і книги. Книга є першоджерелом для створення екранізації.

Іноді кіноадаптації настільки вдалі, що після їх перегляду виникає бажання прочитати книгу, якщо вона ще не була прочитана. І навпаки: після прочитання про захоплюючі пригоди книжкових героїв хочеться переглянути фільм і переконатись, що вони виглядають саме так, як намалювала уява.

Дедалі більше творів українських письменників стають теле- та кіноісторіями.