День Української Державності

Сьогодні Україна вперше відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого.

День Української Державності цьогоріч відзначається вперше. Утім наша історія тисячолітня: багата яскравими перемогами і гіркими поразками, щасливими моментами і болючими подіями, великими постатями та людьми, які постійно прагнуть нас знищити… Але ми вистоюємо, відчайдушно боремося за свободу і незалежність, пишаємося своїми досягненнями і надихаємося новими мріями!

Ми вільні і незламні, ми найбагатші, бо маємо свою історію і найщасливіші, бо маємо свою супер силу, адже ми - українці! Ми були, ми є і ми будемо!

З нагоди Дня Української Державності в бібліотеці організовано тематичну книжкову виставку, на якій представлено книги та статті про доленосні етапи державотворення, які пройдені Україною, здобуваючи незалежність.

 

12 липня - день Святих апостолів Петра і Павла

Свято Петра дуже шановане серед українців. До цього дня білили і ошатно вбирали хати, образи прикрашали свіжими рушниками, підмазували долівку, білили та розмальовували піч. До церкви йшли у святковому одязі, дівчата плели вінки з волошок і маків, Петро й Павло вважалися покровителями скотарів, тому до свята для пастушків обов’язково пекли мандрики (мандриґи) із сиру.

В народі вважають, що Апостолам потрібно молитися для зцілення від безумства та лихоманки. У це свято рибалки моляться про успіх в рибній ловлі святому Петру, який вважається покровителем рибалок. Апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру – про благополуччя, заступництво в справах і про здоров’я.

Молодь в цей день, ще до світанку виходила в поле – вартувати сонце. У давні часи цей звичай зародився на Петрів день з метою відганяти від поселення русалок. З першими променями сонця народ радів і співав. Але на цьому звичай не закінчувався. Далі молоді люди плели вінки, і тільки після цього з піснями йшли додому.

Дівчата в цей день гадають на свого обранця. Потрібно зібрати 12 різних рослин, покласти їх під подушку, закривши очі сказати: «Дванадцять трав з різних полів, дванадцять юнаків! Хто суджений-ряджений, мені покажися і на мене подивися».

Також існують прикмети про погоду пов’язані із святом Петра і Павла.

Дізнатися більше про свято Петра і Павла допоможе книжкова  виставка "Святі апостоли Петро і Павло - лицарі Христові і захисники церкви".

 

«Олег Ольжич – поет нескореного покоління»

Українські землі є життєвим простором

для українського народу.

Тому будь-якого окупанта

били і будемо бити!

Олег Ольжич

 

Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба), 8 (21) липня 1907, Житомир – 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч.

Ольжич – один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923 p. він, виїхав разом з матір’ю з України, та  Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов’язки повпреда УНР у Будапешті.

Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою. Ольжич став студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929 pоці написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938 році заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним та знищеної 14-15 березня 1939 року угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

У 1940 році стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділ ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві. Він був одним із фундаторів Української національної ради, якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 року заборонив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхавши до Львова.

Тут він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944 року був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини. Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву «вісниківської квадриги».

Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом. Друга – пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему.

Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження («Наше плем’я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю…»). Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класичної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж «вісниківської квадриги» до київських «неокласиків» і, до речі, цього не приховував. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. «Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 року. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам’яті народу («Триптих»).

СВЯТО ІВАНА КУПАЛА – ТРАДИЦІЙНЕ УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ СВЯТО. ЩОРІЧНО ВІДЗНАЧАЮТЬ ЙОГО В РАМКАХ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ЗВИЧАЇВ, ТРАДИЦІЙ ТА ОБРЯДІВ.

Івана Купала – одне із найзагадковіших традиційних свят, що відзначалися в Україні за часів язичництва. Воно припадало на 7 липня і пов’язувалося з літнім сонцестоянням. Ім’я ж святу дав Купало – бог земних плодів, урожаю, добробуту та лікарських рослин.

В бібліотеці оформлена книжкова виставка – перегляд «На Івана, на Купала». На виставці представлена література, у якій висвітлено традиції та обряди українського народу, вабливу магію купальської ночі з її чарами, обрядами та несподіваними перетвореннями, народними повір'ями про магічну силу папороті, зірваної у ніч на Івана Купала та інші прикмети, вірування, звичаї, пов'язані із цим святом, які з давніх-давен живуть у народі. 

 

До 85-ї річниці від дня смерті Богдана-Ігоря Антонича

«…і тільки пісня, вільна, спіла, жива, нестримна, горда, сміла
ітиме далі вже без мене»

Богдан-Ігор Антонич

  

6 липня в бібліотеці  відкрилась виставка, присвячена 85-й річниці від дня смерті видатного поета, письменника родом з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича (1909-1937). 

1909 народився Богдан Ігор Антонич, український поет-містик, перекладач, літературний критик. Закінчив Львівський університет (1933). Був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти. Після закінчення університету працював як літератор і журналіст; друкував у галицьких газетах і журналах вірші, статті про літературу та мистецтво, 1934 редагував журнал "Дажбог" і разом з В. Гаврилюком журнал "Карби". Став членом Асоціації незалежних україсньких митців (АНУМ). Антонич малював, грав на скрипці і компонував музику. Автор поетичних збірок "Привітання життя" (1931), "Три перстені" (1934), "Книга Лева" (1936). Збірки "Зелена Євангелія" та "Ротації" видано 1938 посмертно. Автор лібрето опери "Довбуш", незакінченого роману "На тому березі". Б.-І. Антонич збагатив українську літературу монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, в яких переплітаються фантастичні та реалістичні мотиви, філософською лірикою. Проголосив пріоритет національної традиції у своїй творчості. Створив власну концепцію світу і вплинув на подальший розвиток української поезії, зокрема на творчість представників «київської школи» 60-х років та вісімдесятників. Глибиною думки й аналітичністю відзначаються теоретичні та літературно-критичні статті Антонича "Між змістом і формою" (з приводу книги М. Рудницького "Між ідеєю і формою" ,1932), "Національне мистецтво" (1933), "Поезія по цей бік барикади" (1934), "Становище поета", "Сто червінців божевілля" (1935) та ін., зокрема присвячені проблемам призначення мистецтва та природи художнього таланту. У питанні інтерпретації творів Антонич стояв близько до феноменологічної школи Р. Інґардена. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень – перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Після входження Західної України до складу УРСР Антонич був заборонений; інтерес до нього виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Твори Антонича перекладено багатьма мовами, вони стали об’єктом досліджень вітчизняних і зарубіжних літературознавців.

Творчість Антонича, якого ще називають українським Рембо, до сьогодні залишається явищем малодослідженим. Антонич був одним з нечисленних, а в своєму стилі навіть єдиним в українській літературі цього періоду творцем власної цілісної концепції світу. Одна з координат його поетичного світу – це спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонійну єдність людини та космосу природи, а також наснажує усю його поезію споконвічна, невтомима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у міфологічній свідомості наших предків.