Юрій Андрухович – знакова фігура в сучасній українській літературі. Він – поет, прозаїк, есеїст, перекладач.

Народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Віце-президент АУП (1997-1999).

У юності Юрій був лідером відомої літературної групи Бу-Ба-Бу («бурлеск-балаган-буфонада»), яка об’єднала авторів з Києва, Львова, Станіслава. Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом».

На початку 90-х років разом з Ю. Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році – за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 80-х відомий як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. З 1991 року публікується у великих літературних журналах України. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Певний час був радником мера Івано-Франківська з питань культури.

У 1997 році в Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості».

Кілька років вів рубрику «Парк культури» у загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п’ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» № 10, 2000 р.). Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Ю. Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996 році Володимиром Ешкілевим). Його твори перекладені 8 європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії. У російському перекладі видана невелика збірка віршів (пер. А.Макарова-Кроткова та І.Кручика, «Дружба народів», поч. 1990-х); роман «Рекреації» (пер. Ю.Ільїн-Король, «Дружба народів», № 5, 2000).

Також Юрій Ігорович є автором збірок поезій: «Небо і площі» (1985р.), «Середмістя» (1989 р.), «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.), «Пісні для Мертвого півня» (2004 р.), романів: «Рекреації» (1992 р.), «Московіада» (1993 р.), «Перверзія» (1996 р.), «Дванадцять обручів» (2003 р.), книг есе: «Дезорієнтація на місцевості» (1999 р.), «Диявол ховається в сирі» (2006 р.). У 2007 р. вийшла книга «Таємниця». Автор перекладів українською мовою п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006 р.).

Твори Ю. Андруховича перекладено і видано окремими книгами в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Словаччині, Швейцарії, Іспанії, Чехії, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Данії. Письменник є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п’ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета», а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Поетичні твори Ю. Андруховича покладені на музику гуртами «Мертвий Півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», «Karbido» тощо, які є досить популярними серед молоді.

Твори Андруховича відзначені престижними закордонними нагородами:
•1993 — лауреат премії Благовіст
•1996 — лауреат премії Рея Лапіки
•2001 — лауреат премії ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина).
•2005 — лауреат премії миру імені Ремарка, Оснабрюк, Німеччина.
•2006 — лауреат премії Книжкового ярмарку у Лепцігу «За європейське взаєморозуміння».
•2006 — лауреат Літературної премії Центральної Європи Angelus за роман «Дванадцять обручів» (пол. Dwanaście kręgów — перекладач Катажина Котинська).
•2014 — лауреат Премії імені Ханни Арендт (Німеччина)
•2016 — Медаль Гете
•2017 — лауреат Премії Вілениці (Словенія)
•2019  - лауреат премії ім. Вацлава Буріана, за культурний внесок у центральноєвропейський діалог.

 Він - в серці!

Під час його виконання - мурахи по шкірі!
Він те, чим ми пишаємось!
Його мотив надихає!
Він - Державний Гімн України!
Слава Україні!

10 березня - День Державного Гімну України, одного з головних символів держави поряд з прапором і гербом.

Звуки Державного Гімну викликають гордість, відчуття причетності до історії та сучасності своєї держави, бажання робити все можливе, щоб ця потужна урочиста мелодія частіше звучала як в Україні, так і за її межами.

Музична редакція пісні «Ще не вмерла України і слава, і воля» офіційно ухвалена Верховною Радою України 15 січня 1992 року.

Народні обранці, зваживши на пропозицію тодішнього Президента України Леоніда Кучми, слова Чубинського «Ще не вмерла Україна» замінили на «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Гімн у перекладі з грецької мови означає святкова пісня і є одним із символів будь-якої держави, ідентифікуючи її на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях.

Історія створення Державного Гімну України

Михайло Вербицький — один із перших композиторів-професіоналів Галичини, яскравий представник національної композиторської школи. У 1863 році він написав музику на вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Історія створення українського гімну починається 1862 року, коли український етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна».

Цей вірш він написав під впливом гімнів двох інших держав – Польщі та Сербії. Є перекази, що в нього на помешканні було зібрання української громади, на якому були студенти з Сербії, які заспівали свій гімн-пісню, яка йому дуже сподобалася і схвилювала його. Він, залишивши своїх гостей, в іншій кімнаті написав вірш „Ще не вмерла Україна”, який того ж дня прочитав своїм гостям. А от музика на цей вірш писалася багатьма композиторами протягом багатьох років.

Одразу після написання вірша його поклав на музику друг і однодумець П. Чубинського М. Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині, і час від часу звучала до початку XX ст.

Згодом музику до вірша П. Чубинського створив і К. Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П. Чубинського і М.Вербицького.

На хвилі піднесення українського патріотичного і духовного життя в 60-х роках XIX ст. в одному із львівських журналів було надруковано вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш сподобався М. Вербицькому своїм патріотичним змістом, легкістю форми, і він поклав його на музику спочатку як солоспів у супроводі гітари. Згодом М. Вербицький зробив із пісні солоспіву хорову композицію. На тлі інших пісень духовно-патріотичного змісту «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, передбаченням його духовного відродження. Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало соборність українських земель.

У наш час як Державний Гімн України було затверджено слова першого куплету і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького.

 

І знову – березень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета Т.Г.Шевченка. Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Великого Кобзаря, яка у своїй величі була, є і залишається ні з чим незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення.
Т.Г.Шевченко – це слава і гордість українського народу. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею. Він росте і й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка.
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.

 

Народилася вона 8 березня 1960 року в селі Ценява Коломийського району. Закінчила Коломийську середню школу №2, пізніше - Івано-Франківський педінститут, сьогодні є професором кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Крім наукової праці, Ольга Володимирівна займається літературною творчістю, є членом Національної спілки письменників України.

Лауреат  міської премії ім. Івана Франка за книгу «Соната для коханого», літературної премії ім. Бориса Нечерди за збірку віршів «Джоконда», обласної премії ім. Василя Стефаника за збірку поезій "Пектораль", Ґран-прі Міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова-2012" за роман "Дівчинка на кулі". 

Книжкова виставка знайомить користувачів із щедрим творчим та науковим набутком Ольги Слоньовської. Адже вона - автор понад 50 книг,  серед яких - збірки поезій («Гілочка глоду», «Гердани», «Силуети яблунь і коханих» та ін.), книги пам'яті полеглих воїнів-афганців Івано-Франківщини («В Афганістані, в «чорнім тюльпані», «Це потрібно не мертвим. Це потрібно живим»), наукова монографія «Слід невловимого Протея: Міф України в літературі української діаспори», підручники та посібники з української літератури для учнів загальноосвітніх шкіл, диференційований буквар «Хрещатий барвінок» (у співавторстві) та інші навчальні матеріали.

У березні світ відзначає Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир, прагнучи привернути увагу урядів і громадськості до фактів гендерної дискримінації. Свято започатковано Організацією Об’єднаних Націй у 1977 році, щоби сприяти розвитку світової спільноти. Міжнародний жіночий день – це про усвідомлення прав жінок, свободу вибору та повагу, справедливість і можливості, солідарність та співпрацю.

8 березня весь світ  відзначає Міжнародний  день прав жінок і миру. Ці поняття глибоко символічно пов’язані – роль жінки у сучасному світі важко переоцінити. Навіть на рівні міжнародного законодавства закріплено право жінки брати участь у встановленні миру та безпеки. А українська жінка в очах світу є символом незламності та сили духу.

Українські жінки завжди вирізнялися силою характеру, жагою до свободи та рівноправності, вмінням поєднувати в собі тендітність та силу волі, ніжність та незламність. Визначні українські жінки вплинули на розвиток і становлення нашої держави. Протягом усієї багатовікової історії щиро вболівали за свою країну.

Наші жінки – це справжні героїні, які захищають рідну землю нарівні з чоловіками, борються за свободу та незалежність України на фронті й у тилу, волонтерять, лікують і рятують життя, наближаючи Перемогу.

 

  7 березня відомій сучасній українській письменниці Світлані Талан виповнюється 65 років.

Світлана Талан - українська письменниця. Пише романи в жанрі «реальних історій», які їй підказує життя. Усі її твори на гостросоціальну тематику. Незмінним лишається єдине: головна героїня її книжок - жінка-українка, вольова, зворушлива, ніжна, чуттєва, яка іноді помиляється, але її завжди веде за собою любов: до чоловіка, до дітей, до батьківщини.
Світлана Олегівна Талан народилася 7 березня 1960 року в селі Слоут Глухівського району на Сумщині в родині сільських вчителів.
У 1975 році закінчила восьмирічну школу в селі Перемога Глухівського району Сумської області. Продовжила навчання у Баницькій середній школі.
У 1983 році закінчила Глухівський педагогічний інститут.
З п'ятнадцяти років почала працювати позаштатним кореспондентом районної газети. Згодом працювала вихователем у дитсадку, пізніше - учителем початкових класів.
У 1989 році перебралася жити до східної України й відтоді живе у Сєвєродонецьку, Луганської області. Авторка про себе: «…Я переживала нелегкі часи, коли мене осяяла думка: я повинна писати, інакше збожеволію! На мене чекало стільки героїнь романів, які прагнуть кохати й бути коханими! Це вони стільки часу не давали мені спокою, прагнучи швидше розповісти свої історії читачеві! З того часу я пищу щодня. Писати для мене означає жити, дихати. Найчастіше я сідаю до роботи стомленою, пізно ввечері, але втома одразу ж кудись зникає. З кожною героїнею я проживаю її життя. Я залишаю їй частинку своєї душі, свого серця, але від цього не стаю біднішою, навпаки - багатію. І якщо та частинка доброти, щирості та любові, якими сповнені мої героїні, зроблять цей світ хоча б на крихту добрішим, я буду відчувати себе по-справжньому  щасливою».
Лауреатом конкурсу «Краща книга року – 2019» в  номінація "Сучасна література” стали книги   "Матусин оберіг” та  "Букет улюблених квітів”.
Почесною нагородою Міжнародної літературно-мистецької Академії України – міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи за 2020 рік відзначена Світлана Талан за багаторічну просвітницьку та волонтерську діяльність, популяризацію української літератури, формування спільних національних інтересів, незалежності та соборності України.
Світлана Талан входить в трійку найпопулярніших авторок за версією журналу «Фокус» та має звання «Золотого письменника України».
Сьогодні книги Світлани Талан купити можна в усіх куточках України. Відгуки вона отримує зі всієї країни, адже її роботи дуже чуттєві сильні та реалістичні. С. Талан є автором таких книг, як: «Коли ти поруч», «Не вурдалаки», «Мої любі зрадники», «Помилка», «Розколоте небо», «Оголений нерв», «Повернутися дощем», «Купеля», «Замкнене коло», «Спокута», «раКУРС»  та інші.
Центральні образи книг авторки-сучасні українські жінки на долю яких випало чимало труднощів, всі вони борються, страждають, радіють та кохають, захищають свій дім, сім’ю та право бути щасливими.
Світлана Талан  – жінка дуже цілеспрямована, відверта, з сильним характером. Такі ж і її твори, головна ідея яких – навіть у найскладніших життєвих ситуаціях треба залишатися людиною…«Я пишу в жанрі реальних історій, тому теми обираю наболілі для суспільства. Не можу писати на якусь популярну тему, якщо вона мені не цікава або не зачепила за живе. Якось у мене запитали: «Про що будете писати, коли закінчаться гостросоціальні теми?» Вони нескінченні. У суспільства дуже багато наболілого, про яке потрібно писати. Іноді якісь негативні фактори дають поштовх для написання твору». 
Читайте, відкривайте та осмислюйте кожну грань творчого доробку ТАЛАНовитої письменниці, котра сіє в серцях читачів добро і світло.

6 березня – 95 років від дня народження Павла Добрянського (1930-2011), письменника-гумориста, члена Національної спілки письменників України, лауреата обласної премії імені В. Стефаника, Івано-Франківської міської премії ім. І. Франка, уродженця Вінниччини, багатолітнього голови обласної письменницької організації. Похований в м. Івано-Франківську.

Павло Добрянський народжений 6 березня 1930р. у с. Тарасівка, що на Вінниччині, з юних літ вирізнявся своєю допитливістю та прагненням пізнати світ. Після закінчення Вінницької фельдшерсько-акушерської школи він відправився до Мурафської дільничної лікарні, де три роки віддано працював, здобуваючи досвід і повагу. Та все ж серце його прагло до вищого. Львівський медичний інститут став тим новим горизонтом, де Павло здобув знання, які згодом привели його до керівництва однією з аптек Івано-Франківська.  Проте, як часто буває з людьми творчими, медичні рецепти не могли втамувати ту внутрішню потребу, що пала в душі Павла Казимировича. Він став не лише видатним аптекарем, а й незрівнянним гумористом, здатним висміювати повсякденне життя, надаючи йому особливого, чарівного забарвлення. Його обізнаність в мистецтві сміху стала легендою: «найкращий гуморист серед аптекарів і найкращий аптекар серед гумористів».  Та його справжній літературний шлях почався, коли Павло став відповідальним секретарем обласної письменницької організації, віддавши 15 років своєї творчої праці та натхнення. І, звісно ж, чи може бути краще місце для гумориста, ніж редакція журналу? Останні роки він працював заступником головного редактора журналу «Перевал», а його публікації ставали джерелом сміху й радості для багатьох читачів.  Павло Добрянський не тільки залишив по собі двадцять книг, серед яких такі шедеври, як «Лукаві замашки», «Чоколядовий капелюх», «Веселий аптекар» та «Кіндрат Гичка увіковічнюється». Всі ці твори стали частиною золотого фонду української гумористичної літератури, а його здатність влучно і з гумором описувати людські недоліки не залишала байдужим жодного читача. Пам’ять про нього увіковічили не лише книги, а й пам’ятна дошка, встановлена у липні 2015 року в Івано-Франківську, на вулиці Шевченка, 78, де письменник жив і творив. Це було вшанування його великого внеску у культуру, а також у рамках програми «Івано-Франківськ — місто героїв». У 2025 році йому виповнилося б 85 років — вік, на який можна поглянути з вдячністю за безмежний сміх, що він приніс своєю творчістю.

У творах Павла Казимировича змальовано химерний, веселий і в той же час такий реально-правдивий світ. Світ, де точиться боротьба з гіршим за краще, де бореться завтрашнє з учорашнім. Гумор його спрямований на соціальні явища, обстоює право людини на гідне життя, протистоїть бездуховності й знеособленню.

Усіх зацікавлених постаттю письменника-гумориста запрошуємо до бібліотеки, щоб більше дізнатися про нашого видатного краянина та познайомитися з його доробком, представленим на книжковій виставці «Павло Добрянський: лірик і гуморист».

 

«Ми - усі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я - свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, - ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити...», - ці знамениті слова головнокомандувача УПА Романа Шухевича датовані липнем далекого 1944 р.

5 березня – 75-і роковини загибелі  Романа Шухевича, головного командира Української Повстанської Армії Романа Шухевича (1907-1950). Українська історія ХХ століття визначила генерал-хорунжому роль Прометея, прикутого до розвитку національно-визвольної боротьби рідного народу за свободу та незалежність. Пропонуємо до вашої уваги біобібліографічний список статей про цю неперечіну особистість.

Коротка біографія

Роман Осипович Шухевич народився 7 липня 1907 року в містечку Краковець, на Галичині у родині судді. За іншими даними він народився 30 червня 1907 року.

Навчався у Народній школі в Кам’янці Струмиловій в 1913-1917 роках. Досягнувши 10-річного віку вступає до Львівської гімназії, де здає так званий іспит зрілості. Будучи ще досить юним Роман цікавиться питаннями націоналістичного спрямування та ходить на різноманітні спортивні секції. Залучився до роботи в молодіжному угрупуванні української військової організації (УВО).

В 1925 році Роман Шухевич став повноправним членом УВО. А через рік, 14 вересня 1926 року його приймають до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який Роман закінчив з успіхом у 1931 році. Паралельно з цим він закінчує спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Роман Осипович вступив до ОУН, будучи одним із перших її членів та займав там довгий час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1930 році Роман Шухевич вирішує одружитись на дочці священика Наталії Березинській, яка народила йому сина Юрія та дочку Марію.

В 1934 році через свою діяльність потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.

Вийшовши з ув’язнення Роман Шухевич бере активну участь в організації «Карпатської Січі» та стає одним з її керівників. Починаючи з 1940 року веде активну боротьбу із фашистськими військами, захищаючи Закарпатську Україну.

В 1939-1940 роках Роман Шухевич виконує роль референта зв’язку з українськими землями в СРСР.  В 1940-1941 роках він стає Крайовим Провідником на Західних Окраїнах Українських Земель і членом Революційного Проводу ОУН.

За його сприяння в 1940 році було організовано Український Легіон, який він і очолив.

В червні 1941 року Львівським управлінням НКВД було закатовано 5450 львів’ян, в тому числі і Юрія Шухевича, рідного брата Романа. Починаючи з 1943 року Роман Шухевич займає посаду Головного Командира УПА під псевдонімом Тарас Чупринка. Вже в травні того ж року за рішенням Проводу ОУН Роман Шухевич стає Головою Бюро Проводу ОУН.

В липні 1944 року Роман Шухевич, відомий під псевдонімом Лозовський, стає Головою Генерального Секретаріату УГВР. Коли з ув’язнення повернувся Степан Бандера на пост провідника ОУН, Шухевич під псевдонімом Тур обійняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН  і мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

 

 

Неможливо уявити собі сучасне життя без літератури. Навіть ті, для кого читання не є улюбленим дозвіллям, стикаються з літературними творами, адже сценарій до фільму, стаття в журналі або газеті – це теж праця письменника.

Щорічно 3 березня в усіх країнах відзначається Всесвітній день письменника – професійне свято літераторів (World Day of the writer). Повна назва цього свята Всесвітній день миру для письменника. Це свято не лише письменників, його вважають професійним святом усіх представників “четвертої влади”. В урочистостях беруть участь літературні асоціації і об’єднання, редактори, коректори, критики, культурологи, журналісти, викладачі, студенти та учні навчальних закладів, любителі читання.

Хоч професія письменника з’явилася багато століть назад, майстри слова отримали своє свято лише у 1986 році на засіданні 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу. Відтоді Всесвітній день письменника відзначають щорічно 3 березня.

Представляємо вашій увазі найяскравіші книги сучасних, українських, письменників. Їх варто читати всім – і юним читачам, і дорослим, які стежать за сучасною українською дитячою літературою, або бажають розважити дітей легкими, веселими і захоплюючими історіями. Читання формує креативне мислення у дітей та спрямовує на пошуки нестандартних рішень. Окрім цього, презентація літературних творів сприяє не тільки читанню, а й розвитку творчості. Особливо це стосується сучасної літератури, яка відображає реалії сьогодення, а тому дуже популярна серед дітей. Саме про українських письменників та їх творчість дізнаєтеся детальніше завітавши до нашої бібліотеки і відвідавши книжкову виставку «Український вклад - безцінний…». Тут представлена різноманітна за жанрами література сучасних українських письменників. Ви зможете обрати для себе нову захоплюючу книгу для читання. Тож запрошуємо усіх охочих до бібліотеки ознайомитися з книжками сучасних українських письменників та обрати літературу відповідно до вподобань.

 

А весна іде, як фея,

В чарах шуму і пісень,

Біла, біла, як лілея,

В квітах яблунь і вишень.

                  (Олександр Олесь)

Ось і знов на землю зійшла чарівна весна. Почав зникати сніг, загомоніли веселі струмочки, оживає природа, повертаються з далеких країв птахи, одягається в зелень земля, гаї перегукуються голосним пташиним співом…

В бібліотеку весна завітала у вигляді книжкової виставки «Знову починається весна! Знову починаються дива…». На виставці зібрані книги про прихід весни, звичаї та традиції українського народу, прислів’я, приказки та прикмети про весняні місяці.

Весна теплом огортає наші серця, додає віри в те, що український народ переборе всі труднощі і стане щасливим.

 

1880 народився Осип Турянський, педагог, письменник, перекладач, літературний критик. 1907 Турянський закінчив філософський факультет Віденського університету. Невдовзі захистив докторську дисертацію, отримав науковий ступінь доктора філософії. Працював учителем у середніх школах Галичини. 1908 рік став дебютним для Турянського як письменника: в альманаху віденської «Січі» вийшли друком новели  «Курка», «Ей, коб були мене вчили», «Де монце?». Від 1910 викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Тоді ж узяв шлюб із донькою  депутата Віденського парламенту – Стефанією, за якийся час у подружжя народився син. Восени 1914 Осипа Турянського мобілізували до австрійської армії й доправили на фронт, до Сербії. За рік опинився у сербському полоні, перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Про своє перебування в полоні написав 1917 повість-поему «Поза межами болю». Твір впере був виданий у Відні 1921 німецькою мовою, воднораз приніс Турянському світове визнання. Тодішні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А.Барбюса та «Червоний сміх» Л.Андреєва. Повернувшись до Австрії, викладав право у Віденському університеті, займався в Галичині видавничою та педагогічною  діяльністю. Від 1923 Турянський працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, там-таки викладав німецьку, французьку мови, латину. Перекладав твори світової класики. Письменник помер 28 березня 1933 року у Львові. За життя його творчість не була відомою. Найповніше сучасне видання його творів з’явилося 1989 в Києві. Серед найвідоміших творів Осипа Турянського (псевдонім Іван Думка) – вже названа   повість-поема «Поза межами болю», повісті «Дума пралісу»  та  «Син землі», збірка оповідань «Боротьба за великість», комедія «Раби».

 

Рідна мово, я в тобі воскресну.

В мене ти, як і життя одна.

Море слів-скарбів твоїх чудесних –

Всім співцям не вичерпать до дна.

21 лютого увесь світ відзначає Міжнародний день рідної мови. Це свято досить молоде. Воно було запроваджено у листопаді 1999 року, коли ЮНЕСКО прийняла рішення підтримати мовне різноманіття у світі.

Мова – це історія свого народу, інтелектуальний та духовний результат еволюції етносу. Нині у світі існує близько 2700 мов із понад 7000 окремих діалектів. 43% з них, на жаль,  знаходяться під загрозою зникнення, а більш ніж 200 мов вважаються повністю вимерлими. Тільки в Європі під ризиком щезання перебувають 30 мов.

Попри всі репресії, утиски й заборони, сьогодні українська мова — одна з найбільш багатих і різноманітних мов світу. У ній відображається дух і характер українського народу. Українська мова — це не тільки засіб спілкування, а й скарб, який потрібно берегти й цінувати.

Сьогодні мова для кожного українця є надважливою. Бо це наша ідентифікація, це наша культура і традиції, які різнять нас від сусіда-ворога. Українська піднялася на 20 позицій у рейтингу найпопулярніших мов – з 37-го у 2021 до 17-го місця у 2022-му. Лише за перші місяці війни кількість охочих вивчити українську в популярному додатку Duolingo зросла на 577%. Найбільше цим цікавляться у США та Польщі.

Після повномасштабного російського вторгнення чимало українців відчули потребу розмовляти українською й абстрагуватись від усього російського, по всій країні почали відкриватися розмовні курси, проводитися заняття з опанування українською для ВПО, тощо.

Українська мова — це наша національна ідентичність, наше коріння і наша доля. Ми маємо любити, шанувати і плекати свою рідну мову. Ми мусимо пам’ятати про свою мовну спадщину й передавати її наступним поколінням. Тож саме зараз час полюбити українську, вивчити і назавжди залишитися з нею.

Мова – духовний скарб нації. Вона є найголовнішою ознакою народу, що дає йому право називатися нацією. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. У світовій історії жодна мова не зазнавала такого страшного нищення і гонінь, як українська. Заборони й переслідування, насилля та спрямована пропаганда залишили великий і важкий відбиток, який досі не дає українській мові самостійно й спокійно існувати. Сьогодні за українську мову, національну ідентичність та право бути господарями на своїй землі гинуть кращі сини та доньки країни. Бажаємо всім українцям, що свято бережуть українське слово – любіть, шануйте і бережіть рідну мову – це та рушійна сила, яка об’єднала українців і весь світ та веде до перемоги України.

З нагоди цього свята в бібліотеці оформлено книжкову виставку «Рідна мово моя, поетична й пісенна».

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні – відважних співвітчизників, які віддали своє життя за можливість Україні бути незалежною, демократичною, відкритою світові державою та самою творити своє майбутнє.

Пам’ятний день встановлено Указом Президента України від 11 лютого 2015 року  «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, для гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції Гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

20 лютого 2014 року на Майдані  загинуло 49 осіб, за час Революції Гідності — 98 майданівців, Героїв «Небесної сотні», відвагою, силою духу і стійкістю яких захоплюватиметься не одне прийдешнє покоління.

Подвиг героїв Небесної Сотні має визначне значення для нашої Батьківщини. Ми Єдина країна! Ми всі прагнемо одного – миру, спокою, міцної і квітучої держави та мирного неба над головою.

З нагоди річниці вшанування Героїв Небесної Сотні у бібліотеці розгорнуто книжкову виставку "Час плине, а пам'ять залишається ", на якій представлені книги, що висвітлюють події під час Революції гідності, розповідають про мужність і героїзм її учасників.

 

Я не тому письменник українського народу, що вмію писати.

Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом.

Улас Самчук

20 лютого виповнюється 120 р. від дня народження українського письменника, журналіста і публіциста, члена уряду УНР Уласа Олексійовича Самчука. Обов’язок перед собою і нацією Улас Самчук вбачав у тому, щоб «залишити по собі слід у слові». Він створив бібліотеку блискучої української прози, показав світові невичерпні можливості українського слова.

Улас Самчук більшу частину свого життя прожив у вигнанні. Ім’я його було відоме в країнах Європи та Америки, але в Україні його твори були заборонені.

Перший твір, який приніс світову славу письменникові – трилогія «Волинь», в якій зображено життя молодої людини 1920 - 1930 років. Також відомим став роман «Марія» - перший твір в історії України, в якому відтворена голодова катастрофа українського народу 1932-1933 рр. У незакінченій трилогії «ОST» зображено трагічні події тогочасної підрадянської дійсності. Також відомі його останні твори: «Чого не гоїть огонь», «На твердій землі», «П’ять по дванадцятій», «На білому коні» та інші.

Лише за часів незалежної України були перевидані твори Уласа Самчука, літературознавці почали вивчати творчість письменника, іменем письменника назвали літературні премії.

 

Шанобливе ставлення до державних символів, виховання патріотичних почуттів і гордості за власну країну є крихітною, але дуже важливою сходинкою в закладенні духовних основ державності. Як державний символ Державний Герб України, тризуб, був затверджений Постановою Верховної Ради України №2137-XII від 19 лютого 1992 року.

Малий Державний герб – один із державних символів України нарівні з Конституцією, прапором і гімном. Зображення герба розміщується на печатках органів державної влади і державного управління, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ, грошових знаках та знаках поштової оплати. Вже багато століть герб єднає українців.

Вперше про тризуб як про офіційний Державний герб України заговорили в 1918 р. Під час Української революції, за пропозицією Михайла Грушевського, в Корсуні 25 лютого 1918 р. тризуб був прийнятий як Великий і Малий державний Герб УНР. Тризуб на гербі УНР був оповитий стилізованими оливовими гілками – символ прагнення нової держави до миру із сусідами. Автором проекту тодішнього герба став Василь Кричевський.

Після приходу більшовиків уся символіка Української Народної Республіки була офіційно заборонена. Однак упродовж XX століття родовий знак Рюриковичів залишався важливим символом національно-визвольної боротьби. Так, на емблемі Організації українських націоналістів (ОУН) був тризуб із мечем на місці середнього зубця. А в Українській повстанській армії (УПА) він зображався на нагородах та бофонах, а також з’являвся у друкованих виданнях та на плакатах. Радянська тоталітарна система затаврувала його як «націоналістичний знак». Використання тризуба забороняли, а «винуватців» жорстоко карали.

Особливим часом для відродження державної символіки стали події зими 2013-2014 року. На Майдані під час Революції Гідності тризуб малювали на щитах і шоломах.

Крім того, російська агресія у Криму розпочалася зі знищення тризуба як маркера української ідентичності. Під час повномасштабного вторгнення рф український герб відіграє важливу роль, як символ стійкості, героїзму та прагнення до незалежності, які демонструє весь український народ.

Український тризуб уособлює для нас зв’язок поколінь, прагнення українського народу до власної державності, соборності та незалежності. Ставши Державним Гербом сучасної незалежної України, тризуб символізує спадкоємність традицій та уособлює тисячолітній зв’язок поколінь – минувшини, сьогодення та майбутнього.

ГЕРБ
Наш герб — тризуб,
Це ВОЛЯ, СЛАВА й СИЛА;
Наш герб — тризуб.
Недоля нас косила,
Та ми зросли, МИ Є,
МИ ЗАВЖДИ БУДЕМ,
Добро і пісню несемо
Ми людям. ✍️ Н. Поклад

Наш герб, наша святиня, має давню та величну історію, він народжений із споконвічного народного прагнення до волі та незалежності. Національний символ, що уособлює тисячолітній зв'язок поколінь – минувшини, сьогодення і майбутнього.

  Тризуб об'єднує українських патріотів, наших хлопців та дівчат із ЗСУ, він зображений на шевронах українських воїнів, які сьогодні захищають суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

  Шануймо наші державні символи! Не даймо нікому знищити, загарбати нашу українську волю, силу духу, нашу незалежність! Слава Україні! Героям Слава!

  З нагоди цієї важливої дати підготовлено книжкову виставку "Тризуб – наша гордість і слава". Запрошуємо до ознайомлення!

    

Життя дається для добрих справ  – говорить народна мудрість. Для того, щоб люди не забували про таку рису, як доброта – є 17 лютого. Саме в цей день багато хто відзначає неофіційне свято – Всесвітній день спонтанного прояву доброти.

Уперше свято запровадили в американському місті Денвері ще 1995-го року, проте з кожним роком це свято набуває все більшої популярності та заохочує всіх робити спонтанні добрі справи.

Доброта – якість, яка цінується незалежно від свята, тому проявляти її варто не тільки сьогодні. Але сьогодні можна зробити ще більше добрих справ, ніж зазвичай. Життя дано на добрі справи – говорить народна мудрість, а для того, щоб люди не забували про таку рису, як доброта – є, принаймні, 17 лютого.

Свято не має політичного, релігійного або іншого забарвлення і покликане нагадати людству про роль добра в житті. Найпростішим виявом доброти в цей день буде ваше ставлення до оточуючих. Мова йде як про добре слово, просту і не дуже допомогу, підтримку, мотиваційні слова, милі бесіди і приємні зустрічі.

Приємні слова можна сказати не обов’язково знайомим – доброта може полягати в звільненому в транспорті місці, поданій руці на виході з нього або ж щирому слові “дякую” на касі в супермаркеті. Якщо ви хочете, щоб добро відчули як можна більше потребують ньому людей – сходіть в дитячий будинок, інтернат, будинок для престарілих, притулок для тварин. Неважливо, що ви туди з собою візьмете велику користь може принести щира посмішка і бесіда, ніж привезені з собою подарунки або матеріальна допомога.

Пам’ятайте, у всьому важливо проявляти щирість – вона справді цінна.

 

55 років з дня смерті Андрія Малишка.
  Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в с. Обухові на Київщині. Батько його був селянином, який інколи підроблював шевством та ходив на заробітки. Дітей у родині було одинадцятеро, та ще дід і баба, а землі мали всього дві десятини. Першими вчителями Андрія стали його мати, що була людиною розсудливою і справедливою, та дядько Микита, який першим відкрив для хлопця світ книги.

    У рідному селі хлопець закінчив семирічку, а потім поїхав до Києва навчатись у медичному училищі. Однак література все більше притягує юнака. Тому в 1929 р. він вступає до Інституту соціального виховання (пізніше Інститут народної освіти). Закінчує літератур­ний факультет у 1932 році, вчителює в Овручі, потім служить в армії, працює в газеті «Комсомолець України» і в журналі «Молодий більшо­вик».

   Вірші Андрія Малишка почали з’являтися в періодиці з 1930 року.

1935 р. у колективному збірнику «Дружба» він уміщує невелику добірку своїх віршів.

1936 p. — виходить поетична збірка «Батьківщина».

1925 р. — збірки «Лірика», «З книги життя».

1926 р. — поетична книжка «Народження синів».

1927 р. — «Жайворонки», «Листи червоноармійця Опанаса Бай­ди», «Березань».

   Тоді ж, у другій половині тридцятих років, А. Малишко пише поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Голоту».

   За досить короткий час ім’я Андрія Малишка стало поруч з імена­ми таких поетів, як П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, Л. Первомайський.

   З перших днів Великої Вітчизняної війни А. Малишко іде на фронт, він працює кореспондентом газет «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини». Виходять нові його збірки: «До бою вставайте!» (1941 p.), «Понад пожари» (1942 p.), «Україно моя!» (1942 p.), «Слово о полку» (1943 p.), «Битва» (1943 p.), «Полонянка» (1944 р.), «Ярославна» (1946 p.). Поетичні твори періоду війни до­сить різноманітні за настроєм, тематикою, художніми засобами.

  Після війни Андрій Малишко швидко повертається до мирної те­матики. Виходять у світ такі збірки поета: «Весняна книга» (1949 p.), «За синім морем» (1950 p.), «Дарунки вождю» (1952 p.), «Книга братів» (1954 p.), «Що записано мною» (1956 p.), «Серце моєї ма­тері» (1959 p.).

     У шістдесятих роках талант А. Малишка інтенсивно розвиваєть­ся, виходять такі його твори: збірка «Полудень віку» (1960 p.), «Віщий голос», «Листи на світанні» (1961 p.), «Прозорість» (1962 p.), «Дорога під яворами» (1964 р.), «Рута» (1966 p.), «Синій літопис» (1968 p.), «Серпень душі моєї» (1970 p.).

    Помер Андрій Малишко 17 лютого 1970 р. Він залишив після себе велику кількість високохудожніх творів, багато поетичних збірок.

    Творчість Андрія Малишка розвивалася в річищі української на­роднопісенної традиції. Поет широко використовує фольклорні образи, користується формою народних творів, часто просто стилізує свої поезії під народні пісні. Він втілює у своїх творах народні уявлення про гармонійність існування людини і природи, віру у моральність світу людей, чистоту людської душі.

   Часто звертається А. Малишко до образу матері, висловлюючи свою синівську любов і вдячність, втілюючи у цьому образі уявлення про непохитність світобудови, віру у відродження життя. Поезія А. Малишка життєстверджуюча, сповнена радісного відчуття оточу­ючого світу. Природа часто стає предметом замилування і змалювання. Причому з розвитком поетової майстерності пейзажна лірика стає все більш філософськи заглибленою.

    Андрій Малишко залишив після себе і значну публіцистичну та літературно-критичну спадщину. Займався він і перекладацькою діяльністю.

 

15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Найбільш масштабною та трагічною була війна в Республіці Афганістан, яка тривала 10 років – з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року. Через це пекло пройшли десятки тисяч солдатів. Афганська війна була останньою з великих імперських авантюр Радянського Союзу. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю – війна була програна.

Згідно зі статистикою, в Афганістані загинули 4 тисячі українців. 72 українських воїни зникли безвісти. Понад 3 тисячі матерів утратили своїх синів, пів тисячі жінок стали вдовами. Більше ніж 8 тисяч українців отримали поранення, 6 тисяч – інвалідність. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.

Крім «афганців», цього дня вшановують і інших військових, які брали участь у різних війнах у часи СРСР та незалежної України. У період незалежності в миротворчих операціях за межами країни загинуло 49 військових. Схиляємо голови перед тими, хто загинув, виконуючи свій обов’язок.

На жаль, українцям знову доводиться відчувати руйнівний відбиток війни. З самого початку війни на Сході України тисячі «афганців» та ветеранів інших війн добровільно виступили на захист рідної землі від російських загарбників.

Велика шана тим ветеранам локальних збройних конфліктів, які наразі використовують свій бойовий досвід для захисту України від російських загарбників.

Ми згадуємо тих, хто пройшов крізь вогонь афганської війни, тих, чиї життя були зламані, і тих, хто повернувся додому з глибокими ранами в серці. Згадуємо тих, хто став жертвою політичних ігор та ідеологічних протистоянь.

Ми не повинні забувати про Афганістан, про його біль і надію. Пам’ятаємо про тих, хто віддав своє життя.

Бібліотекар ліцею підготувала книжкову виставку «Афганістан… Геройство. Біль. Довчасна сивина» (до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав).