ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР (1880-1918)

Найвизначнішим французьким поетом-модерністом початку XX століття був Гійом Аполлінер. Його справжнє ім´я — Вільгельм Аполлінарій Костровицький. Він був позашлюбним сином збіднілої польської аристократки Ангеліки Костровицької. Найімовірніше, що батьком майбутнього поета був італійський офіцер Франческо Флуджі д´Аспермон. Хлопчик виховувався матір´ю, а пізніше взяв її прізвище.

Дитинство Вільгельма Костровицького пройшло в Італії (народився ж він у Римі), а юність — на півдні Франції: у Монако, Канні, Ніцці. Освіту він здобув у французьких колежах і ліцеях названих міст.

У 1897 році Аполлінер оселився в Парижі, хоча французьке громадянство зміг отримати лише в 1916 році. Тут він знайомиться із французькими поетами П. Фором, А. Сальмоном, М. Жакобом, починає писати вірші. У 1901 р. журнал «Гранд Франс» уміщує першу невелику добірку його поезій під прізвищем «Костровицький». Пізніше з´явиться підпис «Гійом Аполлінер».

1901 року Аполлінер їде до Німеччини, де він прожив понад рік, здійснюючи звідти подорожі до Чехії, Бельгії та Голландії. Позбавлений засобів до існування, Аполлінер змушений найнятися домашнім учителем французької мови в родину Мі- ло. У цей час він переживає першу душевну драму — нерозділене кохання до Анні Плейден, молодої англійки, яка служила тут гувернанткою. З цього почуття народились ліричний цикл «Рейнські вірші» та поема «Пісня нелюбого».

Упродовж 1903-1907 років Аполлінер співпрацює з різними символістськими виданнями, де друкує вірші (згодом вони увійдуть до його збірки «Алкоголі»), новели, переклади з Боккаччо, нотатки про письменників і художників. У 1905 р. він знайомиться з Пабло Пікассо, а також зближується із французькими художниками- авангардистами (А. Матісс, Л. Брак, Ф. Леже).

1911 року було видано першу поетичну збірку Аполлінера. Вона мала назву *Бестіарій, або Кортеж Орфея» і була зібранням вишуканих афористичних чотиривіршів, присвячених певним тваринам («Кішка», «Заєць», «Слон»), птахам («Голуб», «Павич»), комахам («Гусінь», «Блоха»). Книга нагадувала читачеві про середньовічний жанр бестіарію — твори про тварин, рослин, каміння, причому як реальних, так і фантастичних, що супроводжувалися алегоричними дидактичними тлумаченнями. У поетичних мініатюрах аполлінерівського «Бестіарію» відчувається прагнення поета схопити і втілити в образі кожну мить життя. Це гімн «орфічному» дару проникати у таємниці буття, відчувати, зокрема, його трагізм.

Цього ж року Аполлінер за підозру у викраденні з Лувру знаменитої «Джокон- ди» Леонардо да Вінчі був заарештований і деякий час провів у в´язниці. Так з´явився Цикл віршів «У в´язниці Санте», що увійшов до книги «Алкоголі». Картина ж повернулася до музею наприкінці 1913 р.

У 1913 році вийшла поетична книга Г. Аполлінера «Алкоголі», яка містила вірші, написані впродовж п´ятнадцяти років творчості. Пояснюючи назву твору, поет говорив, що в ньому йдеться про «життя, палюче, немов спирт». Поет відходить від символістської камерності, зануреності у світ інтимних переживань та поетичних видінь. Він відкриває потужний ритм нового, XX століття, його революційні імпульси. Так народжувався своєрідний «ліричний епос» Аполлінера із притаманним йому почуттям залученості до історії, масштабністю поетичного видіння, поетизацією буденного.

В «Алкоголях» поет тяжіє до мозаїчності образів, композиція творів збірки характеризується «зв´язною фрагментарністю». Ліричний епос («Зона», «Кортеж», «Мандрівник») поєднується з інтимною інтонацією, безпосередністю почуття, музикальністю («Міст Мірабо», «Лорелея», «Марі», «Прощання», «Хвора осінь»). Тут ми знайдемо описи тихих рейнських берегів («Ніч на Рейні») і шумних паризьких вулиць («Зона»), роздуми про невблаганний плин часу («Міст Мірабо») і про нерозривний зв´язок поета з людством («Кортеж»), У збірці є як верлібри, так вірші з традиційними розмірами. На час видання «Алкоголів» Аполлінер відмовився від пунктуації: він вбачав у ній спосіб насильницького регулювання ритму вірша.

Аполлінер настільки споріднився із Францією, що, коли почалася Перша світова війна, добровольцем пішов на фронт із патріотичних міркувань. З 1915 по 1916 рр. поет перебував на фронті. За відвагу Аполлінера було нагороджено Бойовим Хрестом. На війні він отримав тяжке поранення в голову.

1917 року була поставлена п´єса Аполлінера «Груди Тірезія», яку він назвав «сюрреалістською драмою». В авторській передмові Аполлінер висунув цілу низку принципів, що отримали розвиток у театральному авангарді XX ст., зокрема, у драматургії абсурду (Е. Йонеско, С. Беккет тощо). Так, він закликає до оновлення театру, до відродження театральної умовності: «необхідно повернутися до природи, але не імітувати її, як у фотографії. Коли людина забажала зімітувати рух, вона створила колесо, на ногу несхоже. Тобто вона діяла по-сюрреалістичному, сама того не усвідомлюючи». Аполлінер також наголошує на взаємодоповненні та взаємозаміні полярних жанрів: трагічне має стикатися з комічним, а патетика переходити в бурлеск.

У 1918 році виходить друга значна поетична збірка Аполлінера «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Цю книгу можна назвати автобіографічним щоденником-сповіддю, відзначеним трагічним сприйняттям війни. Вона об´єднала фронтові поезії із так званими «каліграмами», віршами-експериментами, що становлять своєрідний синтез власне поезії і візуальних мистецтв. Ці «каліграми» — ще один формальний винахід Аполлінера, народжений його зацікавленням змінами в тодішньому образотворчому мистецтві й чутливістю до візуального вигляду друкованого тексту. Вірші-«калі- грами» написано у формі малюнків, де рядки розташовані таким чином, що нагадують обриси предметів, які описуються у цих віршах.

Збірка «Каліграми» складається із двох частин. До першої увійшли поезії, написані у довоєнний час (1913 р. та на початку 1914 р.), і фронтові поезії. Тут автор також продовжує багато й сміливо експериментувати. Так з´являються його «поезії- розмови», «поезії-репортажі», «поезії-каліграми».

Формалістичні експерименти Аполлінера — поезії-каліграми — різновид фігурних віршів, які практикувалися в пізньоантичній ліриці та поезії бароко. Популярними подібні «віршові іграшки» були й в українському бароко (Іван Величковський). їх визначальна особливість — розміщення рядків таким чином, щоб конфігурація тексту вірша на папері витворювала обрис речі чи явища, про яке йдеться.

У збірці «Каліграми» Аполлінер широко застосовує прийом монтажу. Він поєднує, наче склеюючи, уривки газетних статей, афіш, випадкових фраз, почутих у кафе, намагаючись відтворити ритм сучасного життя та утвердити естетичну цінність усіляких її проявів. «Каліграми» вважаються найбільш складною збіркою Аполлінера в галузі поетичної мови та образності. Згодом збірка викликала чимало наслідувань з боку дадаїстів і сюрреалістів.

9 листопада 1918 р. життя поета обірвалося. Аполлінер так і не зміг одужати після поранення, здоров´я його було підірваним, і він помер у Парижі від грипу саме того дня, коли весь Париж тріумфував з приводу перемоги над Німеччиною в Першій світовій війні. На смерть поета було написано чимало віршів, наприклад, «Во славу Гійома Аполлінера» кубіста Б леза Сандрара і «Смерть Гійома Аполлінера» дадаїста Трі стана Тцара.

Після смерті Аполлінера була опублікована його стаття «Нова свідомість і поети» — своєрідний поетичний заповіт Аполлінера. Він вважає, що провідною рисою «нової свідомості» є «дослідження і пошук істини», як в етичній сфері, так і «в галузі уяви».

У 1920 р. вийшов роман Аполлінера «Жінка, що сидить», написаний у сюрреалістичній манері, і драма «Колір часу», в якій засуджено жорстокість війни й індивідуалістичну втечу від дійсності. А у 1952 році опубліковано збірку «Меланхолічний страх», куди увійшли ненадруковані за життя поета вірші.

Художній світ Гійома Аполлінера складний і багатогранний. Ліризм поєднався в ньому з філософським напруженням, трагічне світовідчуття — з вірою в майбутнє, фольклорні мотиви — з найсучаснішими засобами зображення, експеримент — із розвитком та збагаченням літературних традицій.

 

Марія Миколаївна ВЛАД (Ганцяк) з села Розтоки Косівського району – письменниця, журналістка, громадська діячка.
Народилася 25 серпня 1940 року в селі Розтоках. Її творчі поривання пов’язані з місцем народження і тісними стосунками в родині. Милуючись красою Гуцульщини, ще будучи малою дівчинкою, вона відчувала потребу розповісти про це краянам та одноліткам. У 10-літньому віці вона опублікувала свої перші ліричні спроби в місцевій газеті. І з тих пір бажання творити не зникало, а ще більше проймало її. Вже в юначих роках вона постала перед читачами в цілком сформованому та індивідуальному образі поетеси. Так відчиняла двері життя відома письменниця, журналістка, громадська діячка.
Трудову біографію Марія Влад розпочала 1958 року у школах Косівщини, а згодом – у районній газеті. Була завше кмітливою, беручкою, доцотною у праці. Проживала у Косові, на квартирі, в сусідстві зі славною сім’єю Сагайдачних. Вступила на журналістський факультет Львівського університету, вчилася заочно, закінчила виш у 1968 році. Вийшла заміж на Косівщині. Тут народилася і виростала старша дочка Людочка. Але доля вивела Марію Влад з гір і закинула аж до золотоверхого Києва.
Перша збірка Марії Влад «Грають у дримби вітри», отримавши ряд схвальних відгуків, стала яскравим явищем у літературному процесі 70-х років минулого сторіччя. Критики ставили молоду поетесу поруч із іменами Драча та Вінграновського, яких вважали тоді вершинами української поезії. Через рік, 1972 року, Марію Влад прийняли до Спілки письменників. Її поезії і статті друкували в багатьох вітчизняних (і не тільки) ЗМІ. 1976 року – стала членом Спілки журналістів.
Працювала журналісткою, зокрема в газеті «Літературна Україна» (1980-1988), і редактором журналу «Welcome to Ukraine». На Українському радіо вела культурологічні програми. Працювала в НРУ, була співфундатором створення Жіночої громади Руху та низки жіночих спільнот.
Знаковим кроком після проголошення Незалежності стало запрошення Марії Влад до праці в атестаційній комісії Міністерства оборони України. Небагато з нас знають той факт, що практично усі нині діючі військові статути української армії переклала з російської саме вона... А ще вона навчала української мови працівників Міністерства, допомагала перекладати на українську документи. З її допомогою до армійських підрозділів були залучені на службу капелани. Вона стала співфундатором Спілки солдатських матерів, першою очолювала цю Спілку. Марія Миколаївна багаторічно опікувалася військовими втікачами та сім’ями загиблих, була для них і лікарем-психологом, і мамою, і третьою стороною у примиреннях.
Марія Влад – автор поетичних збірок «Грають в дримби вітри» (1971), «Живиця» (1973), «Мелодії травня» (1975), «Чиста злива» (1979), «Мова полонин» (1981), «Час пробудження птиць» (1982), «Віно» (1984), «Біла днина» (1987), «Полонина» (1988), «Світло слова» (2012), «Вірші та поеми» (1990), а також етнологічної книги «Стрітеннє» (1992). У 2000 році вийшла книга новел релігійно-етичної тематики «Який цей світ», за неї пізніше авторка отримала премію «Благовіст».
У 2009 році – дипломантка конкурсу «Коронація слова» за роман «Святий Йосиф Обручник». Книга розповідає про життя Пресвятої Родини: Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і Йосифа Обручника. Для цього видання потрібен був дозвіл церковної влади, благословив автора ректор Івано-Франківської теологічної академії, єпископ Софрон Мудрий. М. Влад уклала цю книгу на основі схвалених Церквою містичних свідчень візіонерок, котрі жили в різні часи і в різних країнах. Видання щедро ілюстроване репродукціями картин на біблійні сюжети визначних малярів епохи Ренесансу. Це перший твір релігійної тематики, який було високо оцінено на конкурсі «Коронація слова» у номінації «Вибір видавців». Престижну нагороду номінантці вручив настоятель Студійського Уставу в Києві о. Олександр Приліп. «Святий Йосиф Обручник – це приклад для наслідування. Саме він зміг чинити волю Божу і стати Обручником Пресвятої Родини. Дуже дякую, п. Маріє, за цей високо духовний твір», – зазначив він тоді.
2012 року у Львові вийшла її книга оповідань «Бурштинове диво».
2013 року у Косівському видавництві «Писаний Камінь» побачила світ книга оповідок «Кедрове Божелісся», до котрої також увійшли розповіді про народні звичаї і вірування гуцулів «Стрітеннє».
Майже усі твори М. Влад – про рідну Гуцульщину. Кожна оповідка оперта на бувальщині, розкриває правдиву історію з життя волелюбних, ніколи й ніким не скорених гуцулів. Сама письменниця казала: «Моє єство зіткане з Гуцульщини, з її краси і гіркоти, з її зеленої смерекової радості й бурштинової сльози, що закипілася навіки в моєму серці».
Марія Миколаївна – учасник багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових, релігійних, літературних форумів і конференцій, автор резонансних радіопубліцистичних програм.
М.Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги III ступеня та журналістською відзнакою «Золоте перо».
Серед її приятельок – славні Любов Голота, Ганна Чубач, Тамара Коломієць, Євгенія Божик. Також у молодості була в приятельських стосунках з нині вже покійними Любов’ю Забаштою та Марією Пригарою.
...Як той узір
Милує зір,
Так серце — говір співанковий.
Я народилась серед гір,
І щастя тут мого підкова.
Сопілка, воля, постоли
Мені лишилися у спадок.
Смереко, хвою постели —
Впаду в твої перини падьма.
Та ще зажди —
Нап'юсь води
Із чуркала студеного.
Так мої русини-діди
Пили щоденно.
З сонцем в спілці,
Смерічко, милого знайди —
Нехай заграє на сопілці
Гуцульської,
Нашої.
Бо на світі я не чула
Кращої.
Померла 14 вересня 2017 року у Києві.

 

Серпневий день, сповнений світла й святкової урочистості, став для всієї країни символом тріумфу свободи, надії та гідності. День Незалежності — це не лише дата в календарі, це живий подих історії, що йде крізь покоління, крізь страждання і перемоги, крізь мрії та віру.
День Незалежності України. Це важливе для держави та кожного з нас свято. У 2025 році – знову в умовах війни, коли Україні вкотре доводиться відстоювати свою державність, свободу та право на життя. І Україна відсвяткує День Незалежності попри війну, попри обстріли, попри терор. Ми продовжуємо боротися за свободу. Тому що українці – нація нескорених, незалежних, сильних духом. Щира вдячність та низький уклін усім, хто творив і творить історію України, хто сьогодні захищає свою державу – Україну!

 Небеса блакитні сяють з глибини,

а пшеничні й житні мерехтять лани.
Образ цей не зблідне, хоч минуть жнива,
знамено рідне - злото й синява.
Прапор наш, як літо, в сонці майорить -
по долині жито, по горі блакить.
              Дмитро Павличко

Святкування Дня Державного Прапора спрямовано на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України, виховання поваги громадян до її державних символів.
Сполучення синього та жовтого кольорів - одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів усіх континентів. У Київській Державі його використовували ще до прийняття християнства. А що ж означають ці кольори? Синій здавна символізує чисте, мирне небо, а жовтий - символ праці і достатку - це колір хлібного лану. Проте є й інші означення. Жовтий і синій кольори є поєднанням головних символів життя - золотого сонця у синьому небі. А ще жовтий і синій - це вогонь і вода, чоловіче та жіноче начала.
   Терниста й складна історія формування українського прапору. Тривалі війни, втрата автономії та входження до складу великих імперій змушували на деякий час відкласти думки про державний прапор. Проте, через багато років, у 2004-му, справедливість відновилася, й українці, після складного шляху визнання незалежності своєї країни, почали святкувати День прапора на загальнодержавному рівні.
   Прапор - одна з офіційних емблем України, яка символізує її суверенітет. Тож сьогодні не забудьте вивісити на свій будинок жовто-блакитний прапор як символ гордості за свою країну.

   Це свято для кожного з нас є особливим тому, що під синьо-жовтим стягом український народ у тривалій боротьбі й становленні утверджував споконвічну мрію про державність і самостійність. Тож наше знамено є символом багатовікової історії та національної єдності, символом свободи. Понад 30 років воно майорить у містах і селах, а в ці дні – ще й у воєнних окопах і бліндажах, бо наші оборонці нині в боях відстоюють землю й народ України після віроломного загарбницького нападу сусідньої країни. 

Патріотизм, любов до Батьківщини, почуття національного єднання відгукуються у наших серцях, коли звучить Державний Гімн і майорить Державний Прапор України.

Тож нехай синьо-жовтий стяг і надалі вселяє в серце кожного громадянина гідність, гордість за країну, відчуття причетності до її долі, спонукає на нові звершення заради своєї Вітчизни.

 

Успіння Пресвятої Богородиці

За новим календарем це свято відзначають 15 серпня щорічно. Цьогоріч українці вдруге відзначатимуть це свято у нову дату.

Нагадаємо, що 1 вересня 2023 року Православна церква України та Українська греко-католицька церква перейшли на новоюліанський календар. У зв'язку з цим, дати більшості релігійних свят змінилися. Вони змістилися на 13 днів назад. За старим стилем, Успіння Пресвятої Богородиці відзначають 28 серпня.

Успіння Пресвятої Богородиці – одне з 12 найголовніших (двунадесятих) свят у православному та греко-католицькому календарі. Термін «успіння» використовується замість «смерті», підкреслюючи віру в те, що Богородиця не померла у звичайному розумінні, а заснула і була вознесена на небо тілом і душею.

Згідно з церковним переданням, апостоли чудесним чином зібралися в Єрусалимі, щоб попрощатися з Богородицею. Після її успіння, коли апостоли відкрили гробницю через три дні, тіла там не виявили, що трактується як свідчення її вознесіння.

Що не можна робити на Успіння пресвятої Богородиці

У свято Успіння Пресвятої Богородиці існують певні традиції та заборони, які варто дотримуватися:

• Успіння — це постний день, тому віряни зазвичай відмовляються від м’яса та алкоголю.
• Також варто утриматися від розваг та розважальних заходів.
• В цей день важливо відвідати церкву, взяти участь у богослужінні та помолитися. Це допоможе відзначити свято належним чином.
• Успіння — це день відпочинку, тому варто уникати роботи та справ. Замість цього, можна провести час з родиною та близькими.
• Успіння — це час миру та спокою. Варто уникати сварок та негативних емоцій.
• В цей день краще уникати відвідування розважальних закладів, таких як кінотеатри, ресторани чи клуби.
• Загалом, свято Успіння — це час для духовного зосередження, молитви та відпочинку.

 

Ольга Михайлівна Бабій

Поетеса, заслужена журналістка України Ольга Михайлівна Бабій народилася 14 серпня 1955 року в м. Коломия Івано-Франківської обл. Закінчила Коломийську середню школу № 1 імені Василя Стефаника (1972), факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Ще в школі почала писати вірші та друкуватися в пресі. Згодом працювала у коломийських часописах (з 1972), пройшла трудовий шлях від кореспондента до головного редактора.

Багато праці, таланту і вміння вклала у зародження демократичної преси Прикарпаття. Брала участь у створенні першої демократичної газети України «Агро» (1986), яку згодом очолила. Була серед засновників перших осередків Товариства української мови, Народного Руху на Прикарпатті, Собору Духовної України; бере активну участь у жіночих громадських організаціях, є представником Фонду «Україна – дітям» на Прикарпатті.

З її наполегливості та енергії 1990-го народилося перше обласне телебачення Прикарпаття «Галичина», незмінним генеральним директором якого є понині. В її доробку ‒ безліч репортажів з найрізноманітніших подій, програми «За філіжанкою кави», «Джерело влади», «Пряма лінія» та інші.

Ольга Бабій працює як репортерка, аналітикиня, бере інтерв’ю. Плідно співпрацює з товариством «Просвіта». У творчому доробку має ліричні вірші та драматичні поеми.

Перша її поетична збірка „Мить на долоні" вийшла в 1991 році. Її перу належить віртуальна містерія „Нерон" та поема „Украдений рай", опубліковані в журналі „Перевал".
  Постійно друкує добірки поезій, гострі публіцистичні статті в журналах і газетах, альманахах та колективних збірниках.
Авторка публіцистичних нарисів, драматичних творів, статей, книжок «Мить на долоні», «Крізь простір і час», «Батурин», «Коломийська хвиля», «Згіркла моя сльозина», «Нерон», «Український рай», «Юліанський календар».

Ольга Михайлівна нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня, двома орденами Княгині Ольги, орденом архістратига Михаїла Української Православної Церкви Київського патріархату та срібною медаллю Української греко-католицької церкви, вищою нагородою Національної спілки журналістів України «Зірка української журналістики», медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». Лауреатка премій імені Івана Франка, Тараса Мельничука, Василя Стефаника.

Членкиня Національної спілки журналістів України з 1975 року.

Членкиня Національної спілки письменників України з 2000 року. Лауреат міської премії ім. І.Франка 2004 р.

  На ювілейній виставці представлена її творчість.

 

Ернест Сетон-Томпсон – відомий канадський письменник, художник-анімаліст, натураліст і громадський діяч. Один із засновників руху скаутів в США.

Народився 14 серпня 1860 в британському місті Саут-Шилдс. Його батько, Сетон, був дворянського роду. Ернест Сетон-Томпсон був у своїх батьків десятою дитиною, з 14.

Сім’я переїжджає до Канади, коли хлопцеві виповнилося шість.У дитинстві Ернест часто йшов в ліс, щоб вивчати і малювати тварин.

У 1879 році Ернест закінчив Торонтський коледж мистецтв.

Перший літературний твір Сетона-Томпсона, «Життя лугового тетерева», було опубліковано в 1883 році. Популярність в США і Канаді письменникові принесли збірки «Дикі тварини, як я їх знаю» (1898), «Життя тих, на кого полюють» (1901), а також 8-томну працю «Життя диких звірів» (1925-1927).

З 1890 по 1896 роки Сетон вивчав образотворче мистецтво в Парижі.

Написав близько 40 книг, головним чином про тварин. Кілька книг присвятив побуті і фольклору індіанців – «Маленькі дикуни». Ернест також опублікував книги «Біографія грізлі» (1900), «бересті» (1902), «Книга про ліс» (1912) і ще багато інших книг.

Сетон-Томпсон став одним із зачинателів літературного жанру творів про тварин.

Ернест Сетон-Томпсон засновник організації бойскаутів у Америці та Ліги знавців і захисників лісу.  Також він був засновником громадського руху «Життя в природі», який мав на меті екологічне виховання дітей.

Відомий письменник помер 23 жовтня 1946 року в американському місті Санта-Фе (штат Нью-Мексико).

У 1960 році, на честь 100-річчя з дня народження письменника , його дочка і онук розкидали попіл Ернеста Сетона-Томпсона з літака.

В Україні вперше було надруковано збірку оповідань Сетон-Томпсона у 1917 році. Книги письменника про тварин мали і мають небувалий успіх у юних та дорослих читачів.

 

КАЧКАН Володимир (12.08.1940, с. Рибне, тепер Тисменицького р-ну). Прозаїк, поет, фольклорист, історик і теоретик української літератури та етнокультури, пресознавець, педагог, громадсько-політичний діяч.

   Навчався у Рибнянській початковій, Павелчанській семирічній та середній школі № 11 м. Івано-Франківська; здобув спеціальність слюсаря у  технічному училищі № 2, а відтак, відслуживши три роки в армії, - професії філолога-викладача української мови та літератури в Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В. Стефаника (історико-філологічний факультет, 1967), журналіста (1974). Працював кореспондентом, редактором, старшим редактором в обласному телерадіокомітеті, викладав літературу, фольклористику, журналістикознавство у Києві (Інститут журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка: завідувач кафедри, заступник директора Інституту, 1972-1995).
  Ставши на наукову дорогу, 1974 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: „Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість", а 1988 р. - докторську дисертацію на тему: „Проблеми традицій і новаторства в публіцистиці". З 1990 р. - професор, з 1993 р. - академік АН Вищої школи України. 1990 р. здобув звання першого лауреата Республіканської премії в галузі публіцистики за розробку в періодичній пресі питань українського народознавства; 1995 р. став лауреатом академічної нагороди імені Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки; 1999 р. здобув звання лауреата обласної премії ім. Василя Стефаника; 2000 р. - звання лауреата міської премії ім. Івана Франка; 2003 р. - лауреат Всеукраїнської премії ім. братів Лепких; нагороджений Міжнародною премією ім. Воляників-Швабінських (США, 2002).  2001 р. визнаний людиною десятиліття; 2002 р. нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства української мови "Просвіта" ім. Тараса Шевченка - "Будівничий України", орденом Архистратига Михаїла Української Православної Церкви Київського Патріархату. 2006 р. присвоєно почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України".
   Автор більше cімдесяти книжкових видань: монографій, художніх і документальних книг, новел, оповідань, есеїв, повістей, романів, поезій, більше півтори тисячі публікацій у журнально-газетній періодиці в Україні, інших країнах.
   Упорядкував кілька фольклорних збірок народних пісень (у записках М. Павлика, О. Маковея), тематичних збірників, антологій з української літератури, зокрема про творчість М. Павлика. Випустив у світ книгу „Журавлі повертаються...: з епістолярної спадщини Богдана Лепкого" (передмова, упорядкування і текстологічна редакція листів, примітки й коментарі, покажчики та підготовка ілюстративного матеріалу).
   З вересня 1995 р. Володимир Качкан живе і працює в Івано-Франківську, завідує кафедрою українознавства національного медичного університету. Веде велику науково-просвітницьку  роботу: є членом ради обласного об'єднання української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта"; редколегій журналів "Українознавець", "Галичина", "Обрії", "Перевал", "Літопис Бойківщини" (США-Україна), низки серійних видань енциклопедичного характеру, як „Українська журналістика в іменах", член Спеціалізованої вченої ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій з філологічних наук у Національному університеті імені Тараса Шевченка; 2006-2011 рр. був депутатом Івано-Франківської обласної ради V демократичного скликання.
  Коло наукових інтересів В. А. Качкана - історія і теорія української літератури; фольклористика; історичне й літературне краєзнавство; культурологія; пресологія. Він один з утверджувачів в українознавстві напряму персоналізації галузей науки. Основними на цій ділянці є монографічні дослідження: „...І воскресне ім'я твоє: Народознавчі студії про забутих" (К., 1993. - 128 с.), "У творчій майстерні визначних етнологів" (К.: Київ. ун-т, 1993. - 86 с.), "Хай святиться ім'я твоє: Галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені - вихідці із священицьких родин" (Чернівці: Прут, 1994. - Т. 1. - 196 с., іл.), "Українське народознавство в іменах: У 2 ч." (К.: Либідь, 1994. - Ч. 1. -  336 с.; 1995. - Ч.2. - 288 с., іл.), "Українська журналістика в іменах: Історичний досвід, майстерність: У 2 ч." (К.: Варта, 1995. - Ч.1. - 40 с.; Ч.2. - 53 с.), "Хай святиться ім'я твоє: Студії з історії української літератури ХІХ-ХХ ст." (Коломия: Вік, 1996. - Т. 2. - 307 с., іл.), "Хай святиться ім'я твоє: Українознавство та пресологія (ХІХ-перша половина ХХ ст.)" (Львів: Фенікс, 1998. - Т.3. - 368 с., іл.), "Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ-перша полов. ХХ ст.)" (Івано-Франківськ: Сіверсія, 2000. - Т.4 - 368 с., іл.), "Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХ ст.)" (Львів, 2002. - Т. 5. - 472 с.; іл.), "Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХ ст.)" (Львів, 2004. - Т. 6-7. - 720 с.; іл.), "Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)" (Коломия: Вік, 2005. - 416 с.), "Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХУІІІ - ХХІ ст.): Антологія одного листа" (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. - Т. 8. - 540с., Т. 9. - 536с.); "Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ - ХХІ ст.) (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007. - Т. 10. - 624 с., іл.), „Іван Хланта: бібліогр. покажчик (Ужгород, 2008. - 458 с.: іл.).
  Про життєвий і творчий шлях вченого і письменника писали відомі вчені, літератори Євген Баран, Михайло Вівчарик, Олег Гринів, Роман Гром'як, Микола Дмитренко, Федір Зубанич,  Ігор Кравченко, Іван Крупський, Ва¬силь Лизанчук, Микола Мушинка, Михайло Пазяк, Анатолій Погрібний, Володимир Полєк, Степан Пушик, Олександр Рисак, Тарас Салига, Василь Скуратівський, Ольга Слоньовська, Іван Хланта, Роман Федорів, Михайло Шалата, Володимир Шкляр, Наталія Шумада та ін. (див.: Полєк В. Володимир Качкан: Бібліографічний покажчик творів. - Івано-Франківськ, 1990; Володимир Качкан - вчений, письменник, педагог: бібліографічний покажчик / укладач М. М. Романюк. - Львів, 2000; Володимир Качкан. Біобібліографічний покажчик / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики; укладач і автор передмови М. М. Романюк. - Львів, 2005).
  17 грудня 2009 року в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка відбулась презентація нових книг - збірка поетичних медитацій „Тасьма літа" та ліричного роману у новелах „Небесія", а також  літературознавчої монографії „Екскурси і дискурси" академіка, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університету Володимира Качкана.
  28 вересня 2010 року в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка відбулася презентація ювілейних видань академіка Володимира Качкана (до 70-річчя від дня народження): „Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа" ; „Володимир Качкан: письменник, вчений, педагог, громадсько-культурний діяч: Біобібліографічний покажчик" та „Володимир Качкан в літературно-критичному ореолі (фрагменти статей, рецензій, есеїв, нарисів, діалогів, листів)".
  17 листопада 2011 року в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка відбулося творче спілкування з академіком, доктором філологічних наук, завідувачем кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університету, поетом та прозаїком Володимиром Качканом, під час якого автор презентував книгу поетичного вибраного „Епістоли серця".

6 серпня за старим стилем відзначаємо одне з найважливіших християнських свят - Преображення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. В народі це свято має ще назву Яблучний Спас. Преображення Господнє належить до 12 головних свят, пов'язаних з подіями з життя Христа Спасителя. Цього дня Христос відкрив апостолам таємницю Своєї смерті та воскресіння і з'явився перед ними у осяйному вбранні - преображений. В Євангеліях описане таємниче преображення (перетворення), явлення Божественної величі й слави Христа на горі Фавор.

За Матвієм, Марком та Лукою, одного дня Ісус узяв із собою трьох апостолів: Петра, Якова та Івана, - і привів їх на "високу гору" Фавор. Там на їхніх очах він "переобразився": його вбрання стало сліпучо білим, а обличчя засяяло, мов сонце. Біля нього, уособлюючи Закон і пророків, з'явилися Мойсей та Ілля. Світла "ясна" хмара огорнула їх, а голос із тієї хмари промовив: "Це - мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте". Розповідь про преображення подається між двома повідомленнями Ісуса про близьку смерть і воскресіння. Присутність Мойсея та Іллі поруч з Ісусом означає зв'язок між старим і новим Завітом. Світло, що переображує Ісуса, є водночас відображенням божественної слави (як у випадку з Мойсеєм на горі Синай) і передвістям його воскресіння.

В Україні Свято Преображення Господнього частіше називають святом Спаса, а також, Другий Спас. І хоч воно припадає на Успінський піст (піст на честь Успіння Пресвятої Богородиці), однак вірянам можна вживати рибу, олію та вино.

Цього дня у церкві святять яблука, сливи, виноград та інші плоди. Після освячення є звичай обмінюватися яблуками так само, як обмінюються яблуками на Великдень. Яблуками й іншими плодами також обдаровують бідних, щоб і до них прийшло свято.

 

«Я увійшов в літературу наче метеор і

залишу її неначе блискавиця»

Гі де Мопассан

Гі Де Мопассан (повне ім'я Анрі-Рене-Альбер-Гі де Мопассан, фр. Henry-René-Albert-Guy de Maupassant) – один із найвпливовіших і найпопулярніших прозаїків ХІХ ст. Його справедливо називають одним із творців сучасної форми короткої розповіді – «батьком» новели. Творчість Гі де Мопассана була невичерпним джерелом натхнення для багатьох відомих письменників: Сомерсета Моема, О. Генрі, Івана Буніна. А геніальним талантом літератора захоплювалися Фрідріх Ніцше, Іван Тургенєв, Лев Толстой та Антон Чехов. Завдяки своїм неординарним естетичним літературним принципам та своєрідному авторському почерку він став одним із найвеличніших класиків французької та світової літератури.

Гі де Мопассан народився 5 серпня 1850 р. в замку Міроменіль біля міста Дьєп (департамент Приморська Сена). Його батько – Гюстав де Мопассан – належав до давнього аристократичного роду Лотарингії, предки якого володіли значними статками. Проте він отримав у спадок лише незначну частину майна, оскільки дід Гі Жуль Мопассан втратив більшу частину сімейної власності, продемонструвавши абсолютне невміння вести господарські справи. Його син Гюстав де Мопассан одружився на Лорі Ле-Пуатвен, представниці старовинного поважного сімейства. Через шість років після народження Гі та його молодшого брата Гі-Ерве стосунки між подружжям вкрай зіпсувалися через нерозважливий спосіб життя Гюстава. Лора забрала дітей і оселилася з хлопчиками на березі моря в містечку Етрета на успадкованій віллі Пуатвен.

Вже з дитинства маленький Гі захоплювався неповторною красою природи Франції, любив морське узбережжя, складав поезії та невеликі історії, які стали першими кроками у його літературній діяльності.

Головним натхненником, а пізніше добрим другом і учителем, став давній приятель сім’ї матері – відомий французький прозаїк Гюстав Флобер. Він часто відвідував сімейство Пуатвен, даючи перші літературні уроки маленькому Гі.

У тринадцять років юний Гі потрапив у духовну семінарію містечка Івето. Проте, скоро зрозумів, що католицьке догматичне виховання не для нього, тож невдовзі за волелюбність і непокору його виключили із закладу. У 1864 р. він вступив до приватного Руанського ліцею, де зарекомендував себе як обдарований учень: юнак гарно вчився, писав вірші та брав участь у театральних виставах. У ліцеї Гі познайомився з літературним соратником і однодумцем – поетом Луї Буйле. Після закінчення ліцею Мопассан вступив на юридичний факультет університету Канн. Проте, з початком франко-прусської війни 1870−1871 рр. Гі добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину від загарбників. Війна залишила глибокий слід у душі майбутнього письменника і стала місцем подій багатьох його відомих творів.

Повернувшись додому, він застав свою родину у тяжкому фінансовому становищі, і щоб виправити ситуацію, влаштувався на службу у Морське міністерство, яке потім згадував з почуттям глибокої душевної огиди. Інтриги та кар’єризм дрібного чиновництва викликали відразу у романтичного молодого чоловіка, який надавав перевагу спілкуванню з богемою – письменниками, поетами та художниками. У цей час Гі активно займався літературною працею та спортом (найбільше він любив греблю). Відомим є той факт, що у 1868 р. на канікулах в Етреті Мопассан врятував від утоплення англійського поета Чарльза Алджернона Суінберна.

Першим читачем та критиком Гі був майстер прози – Гюстав Флобер. Він редагував дебютні твори майбутнього письменника у літературі і журналістиці. У Флобера Мопассан познайомився з Емілем Золя, Іваном Тургенєвим та багатьма іншими представниками шкіл натуралізму та реалізму. У 1880 р. він взяв участь у зборах письменників «Вечори Медану»,  де  презентував свою першу новелу «Пампушка». Вона мала блискучий успіх у літературній спільноті, а сам Флобер характеризував її як «безсмертний шедевр літератури».

Найбільш плідним періодом життя Мопассана стало десятиріччя 1880–1890 рр.: він опублікував шість романів, більше трьохсот новел та кілька мандрівних нарисів. Мопассан став одним із найбагатших літераторів свого часу, а його річний дохід складав близько 60 тисяч франків. Після публікацій творів, перебуваючи на хвилі успіху і фінансового благополуччя, письменник вів досить розгульний спосіб життя, витрачаючи значні кошти на розваги. Ще раніше письменник захворів на невиліковну в ті часи хворобу – сифіліс, яка в подальшому визначила його долю.

У 1881 р. була опублікована перша збірка новел Мопассана під назвою «Дім Тельє», яка перевидавалася дванадцять разів протягом двох років. А у 1883 р. він закінчив свій перший роман «Життя», праця над яким тривала шість років, починаючи з 1877 р. Головна ідея твору − втрачені ілюзії та розчарування. 25 тисяч екземплярів роману було продано менш ніж за рік. Лев Толстой написав про цей твір: «Чудовий роман, незрівнянно найкращий роман Мопассана, але чи не найкращий французький роман із часів «Знедолених» Віктора Гюго».

Наступною найгучнішою подією у кар'єрі Мопассана став роман «Любий друг». Він розповідає про молодого красеня, який робить блискучу кар'єру за допомогою зваблених ним жінок. Це призводить до деградації особистості та втрати духовності. Саме цей роман став візитною карткою письменника. Надрукований у 1885 р., він перевидавався тридцять п'ять разів протягом чотирьох місяців.

Цикл новел письменника присвячено темі нещасного і нерозділеного жіночого кохання. Однією з них є літературний шедевр Мопассана − «Міс Гаррієт» (1884 р.). Книга розповідає про складну жіночу долю головної героїні, якій автор безмежно співчуває до останніх сторінок твору.

Переважна більшість новел Гі де Мопассана про почуття нестримного кохання і пристрасті, про всю гаму складних взаємин між чоловіком і жінкою.

Читачі Російської Імперії у ХІХ ст. познайомилися з Мопассаном завдяки Івану Тургенєву, який дружив з талановитим французом. А одним з перших перекладачів творів письменника російською мовою виступив Лев Миколайович Толстой.

Цікавим фактом з життя Мопассана було те, що разом з іншими діячами культури і мистецтва він виступав проти зведення відомої Ейфелевої вежі, називаючи її ззовні «потворним скелетом». Проте, часто його можна було побачити за обідом на даху вежі, тому що тільки з цієї точки Парижу її не було видно.

 

Гі де Мопассан відчував нестримну пристрасть до жінок, мав славу ловеласа, велику кількість романів і випадкових зв'язків. Відомі імена тільки деяких пасій Мопассана: графині Еммануели Потоцької, дружини придворного архітектора Ерміни Леконт дю Нуї, багатої світської дами Марі Канн. У 1882 р. Мопассан вирішив одружитися, але до весілля справа так і не дійшла. Пізніше він скаже: «Я кохаю лише одну жінку − незнайомку, якої не існує в реальності».

Проте, серед великої кількості короткочасних романів генія знайшлося місце і для романтики. Деякий час Мопассан листувався з українкою Марією Башкирцевої. На той час Марія жила у Франції, була відомою художницею і автором знаменитого «Щоденника». Листи 24-річної Марії полонили серце і душу Мопассана. Однак, закостенілий ловелас, який зазвичай відносився до жінок легковажно і цинічно, злякався нового щирого почуття, так і не наважившись відкритися. Після смерті Марії від тяжкої хвороби Гі приїжджав на її могилу, важко переживав, стверджуючи, що ця незвичайна жінка виявилася єдиною ніжною квіткою у його бурхливому житті.

Після смерті Гі де Мопассана у французькому виданні «Еклер» з'явилася сенсаційна новина про те, що відомий письменник є батьком трьох дітей: двох дівчаток і хлопчика. Незаконно народжені спадкоємці, за звичаями того часу, носили прізвище матері, якою виявилася Жозефіна Літцельман.

Сам письменник ніколи не згадував про дітей, та й родичі заперечували факт їх існування. Гі залишив заповіт, в якому майже всі заощадження перейшли до племінниці.

Протягом останніх років життя психічний стан Мопассана поступово погіршувався. З’явилася хвороблива любов до власної самотності, галюцинації, постійний страх смерті та іпохондрія, ймовірно внаслідок генетичної схильності. Члени сім'ї Мопассана страждали від спадкового психічного розладу. Матір Гі до старості мучили нервові розлади, а причиною смерті молодшого брата стало божевілля.

У ніч на 2 січня 1892 р. письменник хотів накласти на себе руки, але служник замінив набої на холості патрони. Після чого Мопассан розбив вікно і намагався перерізати собі горло. 6 січня1892 р. він був шпиталізований у клініку Еміля Бланша, де і помер від сифілітичного ураження нервової системи за місяць до свого 43-річчя 6 липня 1893 р. після 18 місяців божевілля.

Історія життя великого генія новели воістину трагічна, він помер, так і не реалізувавши весь свій творчий потенціал. Гі де Мопассан сам склав собі епітафію: «Я все життя жадав всього, але я не знаходив задоволення ні в чому».

 

Ярослав Євстахійович Ярош - український поет, письменник, композитор і сценарист. Член Спілки письменників України з 1979 року. Народився 3 серпня 1950 р. у селі Королівка Коломийського району.

Випускник факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка, працював у редакціях Тлумацької і Городенківської районних газет та Івано-Франківської обласної молодіжної газети.

Ярослав Ярош - автор 16 поетичних збірок («Ярінь», «Солов'їна діброва», «Всі сторони світу», «Тернові яри» тощо), драми-хроніки «Горно пекельне (Степан Руданський)», п'єси в листах і новелах «Біла лілія (Василь Стефаник та Ольга Кобилянська)», трагедії «Репресії», історичної драми у віршах «Топір помсти (Олекса Довбуш)», ліричної драми «Горда княгиня (Іван Франко та Юзефа Дзвонковська)», діалогів «Жіноцтво (Симпатії Івана Франка)», епістолярної драми «Дорогий хтосічок (Леся Українка і Ольга Кобилянська)», повісті «Листи до мами» (про В. Стефаника) та ін.

Першим в Україні (у січні 1989 року) вивів на сцени Івано-Франківська, Коломиї, сіл краю обрядове новорічне рядження «Меланку». Вистави за п'єсами Ярослава Яроша були поставлені на сценах професійних театрів Івано-Франківська, Чернігова, Хмельницького.

Створив як композитор понад 20 пісень на вірші свої та інших поетів (збірка «Тайстра», 1993). На поезії Ярослава Яроша композитори написали більше 30 пісень.

Як редактор-упорядник, видав збірник «Надсяння» (1992) та антологію українсько-польської поезії десятьох авторів «На спустілому полі - Ostre kamienie (Гостре каміння)» (1993).

Окремі вірші Ярослава Яроша перекладено білоруською, абхазькою, башкирською, молдавською, узбецькою, румунською, польською мовами.

Він - лавреат премій імені Мирослава Ірчана, імені Михайла Старицького, імені Тараса Мельничука та імені Маркіяна Шашкевича (Канада).

На презентованій книжковій виставці експонується творчий доробок поета з фондів бібліотеки.

 

Свято Маковея йде – радість і мир Україні несе

Настав останній місяць літа – серпень. Прийшов він до нас не з пустими руками, а із щедрим урожаєм овочів, фруктів та народними святами. Розпочинається серпень одним із найпоетичніших і найшановніших свят – святом Маковея, яке за новим календарем православні святкують 1 серпня. В цей день у церквах проводяться служіння, під час яких освячують мак, мед і воду і проводжають літо. На Маковія кожний має букет квітів, в якому обов’язково повинні бути присутні великі достиглі голівки маку. Саме ім’я святих мучеників Маккавеїв дало назву свята, яке в народі називають Маковея або Маковія.

До свята Маковея у бібліотеці організовано книжкову виставку «Медовий Спас або Маковія: історія, народні традиції святкування». На виставці представлені матеріали про традиції та звичаї українців під час святкування Маковія, про свячене зілля в цей день та його застосування в народі, про мак і його властивості та нагадала, що одним із основних атрибутів свята є освячення тематичних букетів – «маковійчиків». Маковійчик – це не просто гарне різнотрав’я, це хатній оберіг, який треба зібрати власноруч.

Вітаємо всіх з Маковієм. Хай це свято подарує українцям міцне здоров’я, принесе мир і радість на землі рідної України! Хай макові зерня освятять українські родини на радісне довголіття, а небо буде мирним і сонячним!

 

 

"Любов батька – виняткова,

вона не схожа на любов матерів,

 в ній мало слів. Але вона безцінна".
День Батька - це особливе свято, коли ми вшановуємо та висловлюємо свою вдячність тим, хто відіграв важливу роль у нашому житті. Для багатьох з нас тато - це не просто батько, а й друг, наставник.

З самого раннього дитинства ми відчуваємо себе в безпеці під його захистом. Тато завжди готовий допомогти, дати пораду, підтримати в скрутну хвилину.

Ми вчимося у нього, як бути сильними, мужніми, відповідальними. Його поведінка та цінності формують нашу особистість.

З ним можна поділитися секретами, мріями, думками. Він завжди вислухає, зрозуміє і підтримає.

Тато вірить у нас, навіть коли ми не віримо в себе. Його підтримка та заохочення дають нам сили йти вперед і досягати своїх цілей.

Його любов безумовна і безмежна. Він любить нас такими, які ми є, з усіма нашими вадами та недоліками.

Вкотре, День Батька в Україні відзначається в умовах жорстокої війни, розв'язаної росією. Ми змушені зустрічати це свято з болем у серці, коли мільйони українських сімей роз'єднані, а тисячі батьків втратили життя, захищаючи свою Батьківщину.

Вони – наші герої. Вони борються за свободу та майбутнє своїх дітей, ризикуючи власним життям. Вони піклуються про свої сім'ї, дають їм надію та віру в перемогу.